Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

І весляр теж, якщо його розум натренований в університеті, а тіло в хорошій формі, відчуває щось... Думаю, веслярі розуміють, про що я мовлю. Вони осягають це. Я бачив веслярів — насправді, я бачив одного хлопця, такого розумного і сильного, він так рвався взятися за справу негайно — я бачив, як він намагався видертися на стіну. Хіба це зараз не здається безглуздим? Але він при цьому почувався чудово; він хотів видертися на ту стіну.

Старий «Франклін» Джо тужився, кашляв і хрипів, повзучи вгору по довгому, крутому підйому на перевалі Блювітт, високо в горах Каскадах. Сніг ще залежався в тіні високих гірських піків, і повітря було прохолодне, але «Франклін» мав схильність до перегріву на крутих схилах. Джо радів, що не забув повісити полотняну сумку з водою перед радіатором того ранку, коли кинув свої банджо й одяг на заднє сидіння, попрощався з Джойс на все літо і поїхав із Сіетла, прямуючи на схід у пошуках роботи.

Він переїхав через перевал і почав спускатися вниз через сухі соснові ліси до яблуневих і вишневих садів у Венатчі, де чорно-білі сороки шугали серед вишень, шукаючи стиглу червону здобич. Хлопець перетнув річку Колумбія по вузькому сталевому відрізку моста та вибрався з вузької річкової ущелини на пшеничні поля плато Колумбія, що колосилися ніжними хвилями. Він проїхав багато кілометрів на схід дорогою, що невпинно мчала прямою стрілою між пагорбами з нефритово-зеленими полями пшениці.

Згодом він повернув на північ і спустився на кам’янисті плато Вашингтона, розрізані каналами від танення льодовиків, понівечений ландшафт яких сформувався завдяки низці катаклізмів, що відбулися тут 12-15 тисяч років тому. Коли закінчився останній льодовиковий період, крижана гребля 600 метрів заввишки, яка стримувала чимале озеро у Монтані — його пізніше охрестили Міссулою, не раз піддавалася натискові води і породжувала низку повеней неймовірного масштабу і неприборканості. Під час найбільшої з них за 48 годин 220 кубічних кілометрів води хлинули на більшу частину території, що зараз є північною частиною Айдахо, східною частиною Вашингтона і північними околицями Орегону, несучи потік, що більш ніж у 10 разів перевищував об’єм усіх річок у світі. Масивна стіна води, бруду і каміння, місцями добре за 300 метрів заввишки, вибухнула на поля і, клекочучи, ринула на південний захід до Тихого океану зі швидкістю до 160 кілометрів на годину, зрівнюючи із землею цілі гори, вимиваючи з товщі скель мільйони тонн верхнього шару ґрунту й утворюючи глибокі шрами, названі «кулі», тобто «яри».

Коли Джо спустився в найбільшу з цих тіснин, Гранд-Кулі, він стикнувся зі світом, що багато в чому був незвичним і, водночас, зухвало красивим — світом розламаних скель, срібного полину, рідко розсіяних пустельних трав, надутого вітром піску і низькорослих сосен. Під блідо-блакитними небесами він їхав уздовж підніжжя високих стрімких базальтових скель. Зайці, завбільшки з невелику собаку, незграбно стрибали по шосе. Кістляві койоти розбігались, крадучись через полин. Кролячі сови, що сиділи не моргаючи на стовпах огорожі, проводжали його безглуздим порожнім поглядом. Ховрахи з тривожним виглядом сиділи на скелястих кручах, однієї миті слідкуючи за гримучими зміями в полині внизу, а вже наступної, зводячи голови, щоб поглянути на яструбів, що ширяли високо вгорі. Пилові вихори танцювали в глибині яру. Жорсткий, сухий, безжальний вітер наскрізь продував ущелину завдовжки 80 кілометрів, приносячи із собою солодкий аромат шавлії та різкий мінеральний запах щебеню.

Джо проїхав угору по тіснині до абияк нашвидкуруч зведеного містечка Гранд-Кулі, що вмостилось понад річкою Колумбія саме в тому місці, де уряд США нещодавно взявся будувати греблю, настільки масивну, що до того часу, коли будівництво буде завершено, вона стане найбільшою спорудою із кам’яною кладкою, побудованою після Великої Піраміди в Гізі понад 4 тисячі років тому. Він попрямував дорогою з гравію, що круто спускалася вниз до річки, перетнув широку смугу зеленавої води по сталевому мосту й припаркувався на стоянці перед будівлею Національної служби з відновлення робочих місць.

Тридцять хвилин по тому він вийшов з офіса, маючи роботу. Більшість робочих місць, що залишилися на будівництві греблі, як йому сказали, були для простих робітників, із зарплатою 50 центів на годину. Але вивчаючи бланк заяви про прийом на роботу, Джо помітив, що були певні категорії робіт, за які платили більше, особливо чоловікам, чия праця полягала в гойданні у стропах на прямовисних скелях та роздроблюванні непіддатливої гірської породи відбійним молотком. За це платили 75 центів на годину, тож Джо поставив галочку поруч із цією категорією і зайшов у екзаменаційну кімнату для перевірки його фізичного стану. Робота з відбійним молотком у таких умовах вимагала достатньо сильної верхньої частини тіла, щоб долати важку віддачу механізму; міцних ніг, щоб відштовхувати тіло від прямовисної скелі увесь день; достатньої вправності і атлетизму, щоб дертися по скелях, ухиляючись від каміння, що падало згори; і насамперед достатньої впевненості в собі, щоб перелазити через край стрімчака. На той момент, коли Джо роздягся до трусів і сказав лікареві, що веслує в університетській команді, його прийняли на роботу.

Тепер, у довгих сутінках, що поволі затухали на північному заході, пізнього червневого вечора Джо всівся на капот «Франкліна» перед офісом і почав вивчати ландшафт, що випростався перед ним. На протилежному боці тіснини і трохи вище,