Читати книгу - "Скалаки"

Після цієї наради по селах Находщини розійшлися писані од руки грамотки. Війти передавали їх із хати в хату. В них писалося:

«1. Хай ніхто не важиться виходити на панщину чи то за платню, чи то без неї.

2. Хай кожен запасеться хлібом на три дні й чекає напоготові й удень і вночі.

3. Почувши дзвін на сполох, хай усі сходяться на цей знак.

4. Хто покине свою оселю й сховається, того грабувати й палити».

На Поличчині ті грамотки розповсюджував Достал.

— Гей, на панів! — уже кричав дехто.

— Господи, до чого воно йдеться?..— жахалися полохливіші та жінки.

— Підемо добувати указа з золотим підписом! — гомоніли люди, маючи на увазі справжній указ, котрий нібито цісарева підписала золотом.— Урвалася панщина!

І знову бриніли цимбали, а Їржик співав:

Хліборобе, годі терпіти, Годувати п’явок неситих! Клепай косу, ціп візьми, Панське кодло розжени!

Так кінчалася його пісня. Личину свою він уже міг скинути.

Наче на крилах летів «Сільський отченаш» із новим кінцем од села до села. Люди кидали роботу, вже й за чарку бралися на радощах:

— Агей, браття! Вільні будемо!

Гроза мала вдарити одразу, несподівано, впасти на панів зненацька. Однак утаїти всього не можна було, чутки дійшли й до замка, наробивши там переполоху.

Ошелешений управитель одно повторював: «Лайдак! Лайдаки!» — та шукав очима Лашека, котрий сидів у передпокої канцелярії на горезвісній лаві, з ліщиновою різкою при боці. Тепер уже не можна було звеліти йому: «Лашек, неси лаву!» Тепер треба було б більше таких Лашеків, та й не з різками. Гнів душив пана управителя.

В цю хвилину до канцелярії, підлесливо зігнувшись, увійшов слатінський війт. Пом’явшись та покліпавши своїми сірими очима, він почав доповідати. Хитрун говорив не навпростець, а все манівцями. Зраділий управитель нетерпляче допитувався, а зрозумівши, чого хоче Ржегак, пообіцяв зменшити йому панщину, а то й зовсім звільнити від неї його господарство. Тоді зрадник відкрив усе й поклав на стіл грамотку, що їх безліч ходило по окрузі. Управитель, почувши, що там пишеться, збілів.

— Це заколот, ребелія!

І забігав по канцелярії.

— А коли мають почати? — спитав він, раптово спинившись перед Ржегаком.

— Не знаю, ласкавий пане, ще не оголошено, тримають у таємниці.

— А хто?

— Та... оті... Рихетський, Уждян, Достал і отой юродивий Їржик Скалак,— відповів слатінський війт, трохи помулявшись.

— Лайдаки! Зараз же звелю посадити їх!

— Я б вам, ласкавий пане, цього не радив, буде ще гірше, тільки роздрочите народ.

Потім зрадник почав просити, щоб милостиві пани не забули про нього, бо ж він задля них на велику небезпеку наражається, та щоб ніхто про його службу не знав.

Хитрий хлоп думав собі: «Вдасться повстання — добре, а ні, то я уникну покути, ще й нагороду дістану».

Ржегак нищечком подався додому, до Слатіни, і в голові не покладаючи, що за ним стежать.

Коли управитель доповів про все князеві, той зблід, затремтів. А отямившись, звелів лаштуватися негайно в дорогу; він вирішив від’їхати завтра ж. Однак учений доктор Сілезіус наважився відраджувати його: поки ясновельможний пан не одужає, подорож може йому вельми зашкодити.

— Що ж робити? — спитав наполоханий князь.

— Та нічого страшного ще нема, ясновельможний пане, викличемо військо.

— Атож, і я хотів те саме запропонувати,— докинув управитель.

— Але дамам, ясний пане, ліпше нічого не казати,— порадив Сілезіус.

Управитель звелів старанно розвідати, що робиться в окрузі. Звістки, принесені йому, були не вельми страшні, але й не зовсім утішні. Вислухавши все, він послав верхового гінця до Градця-на-Лабі.

На замковому подвір’ї заметушилися двораки, готуючи карети до від’їзду. Князеві не сиділося в своїй резиденції.

* * *

Було ще й не пізно, а вже смеркало: небо затяглося сивими хмарами, що вістували густу віхолу. В голому гіллі лип на «Скелі» посвистував вітер. У печі тріскотіли дрова. Бартоньова, сидячи на лавці біля печі, з острахом дивилася на старого господаря. Він стояв посеред хати, біля дерев’яного світлача, і соснова скіпка кидала червоне світло на його смаглявий вид. На