Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

нього не жах, а лють. І ця лють спонукає його не бігти, не оборонятися, а нападати.

От бидло! Один з голомозих схожий на птаха, він увесь ніби в біло-коричневому оперенні. На плечах у нього теліпаються зв'язані кури — живі кури, зв'язані у довгий тріпотливий шалик! Зв'язані лапи, зв'язані крила, вони бовтаються на плечах «шкіряного», і дзьоби в них, мабуть, теж зв'язані, тому що птаство мовчить: так злодії тягнуть свою здобич, так у багатоденних переходах безлюддям зберігають м'ясо свіжим аж до самого забою. Крадії курей!

Може, десь на далеких висілках високо над озером через цих курей вбили хуторянина, і вже котрий день він лежить там біля перекошеного вітром порожнього курника. На мить Берінгові згадується ковалиха, її м'який голос, коли вона виходила до воріт і скликала із «залізного саду» курей, щоб погодувати… Але потім він бачить самих лише зв'язаних птахів. І це видовище викликає в нього кипучу лють.

Він немовби відчуває їхні пута на собі, відчуває, як із кожним похитуванням його власна вага змушує тонкі мотузки врізатися в плоть, а крилами не змахнеш, вагу не зменшиш. Крила зв'язані чи переламані, дзьоби теж зв'язані. Він відчуває і крик, який не може вирватися із силоміць закритого горла і відбивається всередину, у легені, в серце, і там розколюється, болісно і нечутно. Птахи з кляпами!

У синюватих від татуювань ворожих фізіях він бачить тепер те саме, єдине, погасле квітневої ночі обличчя, а в курях — супутників, близьких знайомих свого першого року, коли він гойдався у темряві. Ці кури заспокоювали його тоді. Тепер вони мовчать. Їхні запитальні, кудкудакальні голоси втішали його, і проводжали до сновидінь, і залишалися всі ці роки так само близькими йому, як і власний голос.

От бидло! Тепер і другий голомозий підбирає із землі зв'язку пір'я та лап — вона менша за розміром, курей лиш четверо, — перекидає її через плече і… відвертається. Вирішив утекти? А потім, важче і повільніше через великий пернатий вантаж, починає тікати і його спільник.

Голомозі покидьки тікають!

І тут Берінг знову чує сміх — хихотіння. Це Лілі. Вона поклала гвинтівку перед собою на сідельну луку, як балансир, і хихоче, помахуючи рукою втікачам. Вона давно зрозуміла, що ці двоє підібрали зброю не для бійки, а для втечі і що вони тут самі, без чисельної переваги банди. Можливо, вони навіть не розвідники — розвідники не обтяжують себе здобиччю, — а так, одинаки, вигнанці, що порушили кодекс однієї із банд зарізяк. Коли несподівано з'явилися вершники, вони, схоже, найперше помітили тьмяний блиск гвинтівки, а за минулими сутичками з Армією мають знати, що єдиний виграш, можливий для них у теперішній ситуації, — це власне життя. Заради цього життя вони й біжать. І як біжать! Кури витанцьовують у них на плечах і спинах, б'ються об чорну потріскану шкіру. Загублені пушинки кружляють у бурштині повітря.

Сміх Лілі не є тріумфом, тільки полегшенням. Хоча попереджувального пострілу не було, вона бачить: тут діє той самий страх і ті самі сили, що штовхають до втечі, які вона спостерігала лише під час своїх мисливських експедицій, крізь оптичний приціл, — і лише після смертельного пострілу.

І от цієї чудової миті зовсім легкої перемоги, здобутої завиграшки, гвинтівка висковзує з рук Лілі, вона навіть не встигає вчепитися у неї — зброї нема. Вона з таким азартом спостерігала за втікачами — смішно ж, дибають під своїм вантажем, мов квочки! — що не помітила, як Берінг, охоплений люттю, якої вона теж не помітила, зістрибнув з коня.

Берінг збирається… і він не дасть крадіям курей утекти. Одного разу від нього уже втік у темряву такий ось голомозий, морда з роззявленою пащею, яка потім являлася йому ночами. Він хоче назавжди погасити, стерти це видіння. Хоче побачити, як кури стріпнуть крилами, хоче почути їхні голоси, а бачить, як крок за кроком збільшується відстань між ним і ворогами, і розуміє, що пістолет не зможе донести його ненависть до цілі.

Якщо він хоче погасити, стерти цю морду, йому потрібна гвинтівка. Гвинтівка Лілі.

Два стрибки — і він поряд з мулом, без слів хапає гвинтівку, рве на себе і вже слідкує крізь приціл за втікачами, тоді як Лілі опускає руку, що схоплює лише порожнечу.

Лілі опускає руку. Нерухомо сидить у сідлі. Чи вірити їй тому, що бачать її очі? Берінг підбігає до кам'яної брили, до скельного виступу, до порослої мохом підпори для гвинтівки, падає на коліна, ставить дуло на мохову підстилку і прицілюється по голомозих. Він рішуче і непохитно готовий до вбивства, адже так лежить у засаді вона сама під час своїх мисливських експедицій. Цей стрілець — вона, вона сама. І цілиться він у злодіїв-утікачів з її гвинтівки.

Лілі добре знайома тремтлива картинка, яку стрілець спостерігає в лінзах оптичного прицілу. Так і здається, ніби Берінг бачить у цих лінзах лише картини з її пам'яті, спогади про необачне, смішне дибання жертви, що не підозрює про стигму перехрестя прицілу, якою позначені його лоб, груди, спина. Он там, точно на лінії пострілу, щодуху мчить голомозий і думає, що він уже врятувався, майже в безпеці, а тим часом він просто біжить у колесі для білки, яке крутиться лише назустріч смерті.

Лілі більше не може дивитися на це. Ти що, сказився? — хоче вона крикнути стрільцеві. Вони ж зовсім нешкідливі, вони ж тікають, біжать геть, облиш їх, хай собі біжать! Але і сили її, і голос — у полоні цього її відображення-мисливця, її двійника. І це відображення глухе й сліпе до всього, що не стосується вбивства.

Мисливець? Це не мисливець. Це душогуб, убивця, не кращий за своїх татуйованих ворогів, у яких він зараз стріляє.

Грім вириває Лілі із заціпеніння. Відлунням давніх пострілів, зроблених нею самою місяці й роки тому,