Читати книгу - "Знахідка на все життя"

й чого боятися, адже з нею був її глиняний бог, Володар Степу, якого вона завжди носила з собою у шкіряній торбинці, а тепер утаїла від Провісникового ока. Та ще поруч сидів сміливий Рус. Не побоявся ж він убити ремкаха Ро.

Нарешті пліт струсонуло, він захитався і зупинився, зачепившись за прибережне каміння. Вони добулися Землі Примар. І тепер нічого не сталося — приречені не обернулись на птахів. Тільки тієї миті, коли пліт торкнувся берега, на нього скочило кілька гієн. Наїжачившись і нюшачи, звірі підступали до людей. Рус схопив списа і, не роздумуючи, ударив ним передню тварюку. Гієна заскавчала і, задкуючи, шубовснула у воду. Налякані хижаки кинулись врозтіч. Виходило, що й тут гієни поводились так само, як і на землі інкурів. Певніше глянув Рус довкола. Берег як берег — піщаний, з розсипаним на ньому камінням, а далі густі трав’яні зарості й поросла чагарником гранітна скеля-гора, що її добре було видно з того берега. Нічого страшного й незвичайного.

Проте на берег ступив з великою обережністю. Набрав у жменю піску, понюхав. Такий самий, як і на їхньому березі. І трава, і квіти такі самі, як у них. І кущі, і дерева, що росли далі, — теж. Лиш такої стрімкої та високої скелі не було на землі інкурів.

У скелі крізь чагарник Рус побачив чорний отвір. То була печера. До неї вела добре втоптана стежка, яка петляла поміж кущами. Інкур зрадів цій знахідці.

— Іка і Рус підуть туди, — мовив Рус.

Це були перші слова, вимовлені на землі Примар.

Іка теж зійшла на берег. Обережно ступаючи і часто озираючись, вони попрямували стежкою до печери. Вони знали, що там має бути чиєсь житло. Але чиє? Хто мешкає там?

Людям лишалося обійти камінь, що став на їхньому шляху, і вони опиняться біля входу до печери. Ховаючись за виступи скелі, Рус сам наблизився до нього і зазирнув усередину. Печера виявилася не дуже великою і майже круглою. Інкур крок за кроком обстежив її стіни, обмацав кожен виступ, зазирнув у кожну розколину. У найдальшому закутку знайшов купу кісток і суху потерту траву. Він уже знав, хто хазяїн цього житла, і йому, мисливському ватагові інкурів, стало моторошно. Непоспіхом попрямував на світло, до виходу. Там його вже чекала Іка.

— Це гарна печера, — мовив до неї. — Та не подобається Русові ремках. Це його житло. Ремках надто дужий. Там Рус бачив кістки. Багато кісток. І дві голови. Людські. Давні, без м’яса. Рус пізнав — то голови інкурів, тих, що Зоуго послав сюди, як нас. Вони теж не стали білими птахами. На них напав ремках. А зараз там його нема, він пішов на полювання і повернеться, коли місяць зійде. Він те ж саме вчинить з Ікою і Русом, що й з тими інкурами. Він дужчий за нас, він господар цієї країни. Його бояться звірі. Бояться птахи. Лиш могутній звір-вогонь дужчий за нього. А ми не маємо його…

— Вогонь? Рус зробить вогонь! — випалила Іка.

Молодий інкур з недовірою й страхом подивився на неї:

— Рус зробить те, що роблять боги інкурів?

— Русові допоможе Володар Степу. Іка пригадує, як він допомагав робити вогонь людям Країни Теплих Вітрів.

Так, Іка пам’ятала таємницю вогню, але берегла її для себе, щоб скористатися з неї, коли настане слушна година. І ось ця година настала.

— Зараз Рус принесе дві сухі палиці, — наказала вона.

— Дерево народить вогонь, — здогадався Рус.

— Володар Степу допоможе Русові, — стояла на своєму Іка.

Та інкур не рушив з місця — він не вірив. Тоді Іка пішла сама назад стежкою і незабаром повернулася з двома сухими цурпалками. Здерла з них кору і подала Русові, показуючи, що і як треба робити. Рус узяв цурпалки. Кінець одного цурпалка обіпер об камінь, а на другий кінець наліг грудьми. Другий цурпалок узяв обіруч і став ним терти об перший. Тер довго, аж на чолі схопилася пара. Змокріли груди, спина, а вогонь не народжувався. Уже хотів кидати, та в цей час Іка закричала:

— Вогонь! Скоро запалає вогонь! Володар Степу почув Іку!..

І справді, тієї миті Рус уловив ледь чутний запах горілого і ще завзятіше наліг на цурпалки. Нарешті інкур побачив дим, а там і криваве вічко заяскріло на дереві. Вогонь народжувався! Цей тур справді могутній бог. За мить чудодійні цурпалки вже палали. Рус не вірив своїм очам: від його рук народився вогонь — і добрий, і найлютіший звір! А через деякий час у лігві ремкаха вже палало жарке вогнище. Вогонь, як і там, у стійбищі, пожирав сухі гілки і зігрівав людей. Тепер можна було й відпочити. Люди підкріпили свої сили, з’ївши м’ясо, яке їм поклав Зоуго, відряджаючи у Край Примар. На якусь хвильку вони навіть забули, що опинилися в страхітливому краю і що житло, в якому вони розпалили вогнище, то не їхнє житло, а господа небезпечного звіра.

Надходив вечір. Сонце вже сховалося у Великому Озері. А в цей час Рус готував свою грізну зброю — добирав гілляки на головешки, щоб було чим зустрічати хазяїна цього житла.

Коли над землею інкурів зійшов місяць, Рус мовив до Іки:

— Зараз повернеться ремках, та нам він тепер не страшний. Могутній вогонь захистить нас, ми здолаємо ремкаха…

Нічна сутичка

У вогнище докинули хмизу. Воно вже майже цілком затуляло вхід до печери. Лишався тільки вузенький прохід, але і його при потребі можна було засипати жаром.

Іка примостилася біля того проходу і дивилася через нього вдалину. Місяць уже завис над річкою, простеливши через неї мерехтливу доріжку. Від річки долинало багато різних звуків: вили завжди голодні гієни, ревли тури, що, певно, прийшли на водопій, зовсім