Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

двадцять дев'яте — це саме день твого народження?

— Звідки стало відомо?..

— А я відгадую на відстані!.. Це і є моя особлива властивість!

Я чув, що деякі артисти дають «сеанси вгадування думок на відстані», але тут ця «відстань» була ні до чого, і я почав пояснювати:

— Адже день твого народження майже через місяць. Значить, цей день від нас на великій, так би мовити, відстані. А я його відгадав… Значить і виходить: вгадування на відстані!

Тимко дивився на мене вже з більшою повагою. І зажадав:

— Відгадай іще щось!

— Я даю сеанси вгадування лише один раз на день, — утомлено повідомив я. — Бо це вимагає великого напруження нервової системи.

Я витер лоба рукавом.

— А потім ще що-небудь відгадаєш?

— Обов'язково відгадаю!

— Мій Фелікс теж уміє показувати різні фокуси, — сказав Тимко.

Він порівняв мене зі своїм старшим братом, і я подумав, що це вже непогано.

Щоб закріпити свій перший успіх, я раптом навіщось пообіцяв:

— Двадцять дев'ятого я подарунок тобі подарую! На день народження…

Тимко, певно, не дуже цінує подарунки. Він навіть нічого мені не відповів. А я, щоб видавити з нього відповідь, додав:

— Велосипед хочеш?

Тимко знову промовчав.

— Ти думаєш, що триколісний? Ні, двоколісний, справжній. З дзвіночком! — далі наполягав я.

Тимко тільки стенув плечима. Моє уміння вгадувати на відстані справило на нього більше враження, ніж двоколісний велосипед.

Я хотів ще більше втягти Тимка в нашу «Операцію МШО» і попередив його:

— Викликатиму тебе умовним знаком: яким-небудь пташиним голосом. А ти так само точно мені відповідатимеш. Якщо відповіси — значить, нікого вдома немає і я можу сміливо лізти у вікно!

— Я по-пташиному не вмію, — похмуро відказав Тимко.

— Як?! Ти не вмієш наслідувати птахів?!

— Ні…

— Ну, знаєш, Тимофію! Цього я ніяк не сподівався! Тоді я негайно навчу тебе. Без цього ми просто зіпсуємо всю справу. Ось слухай… І повторюй.

Я почав з посвистом приклацувати, як найсправжнісінький дрізд, потім надривно, жалібно скиглити, як чайка, потім пустотливо тринькати, як синиця…

— Фелікс теж уміє свистіти по-всякому, — сказав Тимко.

І все-таки він дивився на мене з захопленням. І навіть пробував потихеньку повторювати за мною. А на подвір'ї, під вікнами, уже збиралися хлопці й дівчата. Тоді ми припинили наш перший урок.

Наостанок я не тільки сказав Тимкові, що окуляри йому до лиця, але навіть приміряв їх і запевнив, що з задоволенням би сам носив такі!

Оце і все, Олю. Отже, я почав виконувати твоє прохання.

Коля

Мало не забув! Терміново розкажи мені про які-небудь Тимкові таємниці: адже я повинен щось «відгадувати на відстані»!

Коля пише Олі

Всі ці дні, Олю, я думав про те, що б мені іще відгадати на відстані, бо це дуже вразило Тимка. Поки ти ще не встигла розповісти мені про Тимкові таємниці, я вирішив відгадати що-небудь сам, без твоєї допомоги. І заодно вирішив підсунути Тимкові якусь несподівану знахідку. Адже ти писала, що він дуже любить несподівані знахідки.

Я обшукав сарай у дворі, понишпорив на чорному ході, але нічого цікавого не знайшов. Адже не підсунеш Тимкові старий, іржавий чайник без носика або зламаний стілець без трьох ніжок!

Тоді пошукав удома і теж не знайшов нічого підходящого. «А чи не підкласти йому горщик з маленькою зеленою стеблинкою, яка потім розростеться?» — подумав я.

Олена Станіславівна почула недавно в одній лекції, що корисно вирощувати вдома всіляку зелень, особливо у нас у місті, де так густо димить величезний алюмінієвий завод. І наступного дня вона принесла десять горщиків для квітів з маленькими стеблинками. «Ці росточки, — сказала Олена Станіславівна, перетворять нашу квартиру на ботанічний сад. І ми всі вдихатимемо чистий кисень!»

«Нехай і Тимко трохи подихає киснем, — вирішив я. — Підсуну йому один такий горщик! Олена Станіславівна і не помітить».

І от сьогодні, коли почало вже трохи сутеніти, я взяв одного горщика і пішов на пустир, що за Тимковим будинком. Там я відшукав таємничу місцинку… На краю пустиря почали будувати новий корпус, але поки що встигли побудувати тільки півтора поверха. В сутінках я уявив собі, що це не поверхи майбутнього будинку, а нерівні зубці якоїсь старої, напівзруйнованої стіни. Можливо, навіть фортеці… Будівництво на цей час уже притихло. Я став навшпиньки й дістав до вікна першого поверху. Потім я поставив свій горщик на цеглини, які невдовзі триматимуть на собі віконну раму. А поки що у вікні не було ні рами, ні скла…

Потім я побіг до Тимкового будинку. Трохи поклацав з-за рогу дроздом, разів зо три ухнув совою. Тимко теж ухнув мені у відповідь: мовляв, усе спокійно, вдома нікого немає. Тоді я заліз на підвіконня, зістрибнув у кімнату й кажу:

— Тимко! Слухай-но!.. Зараз я буду знову відгадувати на відстані.

Він просто завмер на місці. Я знову закотив очі, таємниче покрутив руками, поворушив трохи вухами й оголосив:

— На тебе чекає несподівана знахідка!

— Де?

— Ні про що не запитуй: ти можеш збити мене з сліду…

— З якого сліду?

— Ну, зі сліду, який веде до цієї знахідки!

— До якої знахідки?

— Не запитуй: не виводь мене зі стану…

— З якого стану?