Читати книгу - "Останнє літо"

— Зрозуміло. Де війна — там і панахиди, — мовив Серпілін.

Ідучи з ним по алеї, вона все ще розповідала, як багато людей моляться: що тепер і військові, коли з фронту приїжджають, теж іноді до церкви заходять, хоч і зрідка.

Вона говорила про все це так, ніби Серпілін мав неодмінно радіти, що стало більше віруючих.

Серпілін аж ніяк не поділяв її почуттів, але в наївності, з якою висловлювала їх ця добра й нерозумна жінка, була сила переконання. Вона розмовляла з ним так, ніби він іде на фронт захищати не Радянську владу, а її православну церкву, і він відчував, що між тим і другим для неї немає різниці, що їй це здається майже однаковим.

Коли вони підійшли до самих воріт, вона подивилась на Серпіліна й сказала, глибоко зітхнувши:

— Мій Геннадій Миколайович до тридцяти п’яти років був віруючим, тільки до церкви не ходив, коли служив у Червоній Армії. А потім, як учився у вечірньому економічному інституті на бухгалтера, став невіруючим. Але ш не кидати було нам через це одне одного… Як він там зараз? З цим засинаю, з цим і прокидаюсь.

І Серпілін, дивлячись на її обличчя, що стало старим і нещасним, з певністю подумав: «Не тільки засинає й прокидається з цим, а й молиться, щоб її чоловік знову повернувся до бога і врятувався своєю вірою там, у стінах фашистського пекла. Ну що ж, хай молиться. Тим більше, і коли при цьому ще й на танки жертвує. Молитвами — навряд, а силою зброї врятуємо».

Він згадав про своє, про те, що добре було б на час наступу одержати мехкорпус, і, нахилившись, поцілував добру пухленьку руку жінці.

— Разом з вами вірю, що повернеться.

Поцілував, підвів очі й побачив біля воріт машину, а коло неї Баранову.

— Не в аптеку, а прямо в операційну віднеси і старшій хірургічній сестрі віддай, — звеліла вона комусь у машині.

Потім побачила Серпіліна й підійшла — висока, в ловкій, по фігурі пошитій гімнастерці і в таких самих ловких хромових чоботях на невеличкому підборі.

— Анестезуючі засоби їздила до Москви одержувати, щоб мимо носа не проїхали!

Серпілін познайомив жінок, і Баранова, коротко сказавши Пікіній, що чула від Федора Федоровича багато доброго про її чоловіка, приклала руку до пілотки й пішла до лікувального корпусу.

І тільки відійшовши кроків на двадцять, обернулась і гукнула Серпіліну:

— Глядіть, не запізніться на комісію!

Вона була вже далеко, а Серпілін підвів Пікіну до емки, що привезла їТсюди і, виявляється, чекала тут.

За кермом емки сидів немолодий мордатий чоловік у прогумованому плащі та парусиновому кашкеті. «Може, теж парафіянин, — подумав Серпілін, відчиняючи Пікіній дверцята машини. — А може, в її брата своя емка є, хто їх тепер знає».

Пікіна, коли вже машина рушила, помахала йому рукою, і він обернувся й пішов — запізнюватися справді негоже.

У вестибюлі, біля вішалки, стояла Баранова. Стояла й поправляла перед дзеркалом волосся.

За цей час вона могла вже піднятись по сходах на другий поверх. Виходить, чекала його тут, хотіла щось йому сказати.

Коли він увійшов, вона обернулась від дзеркала, швидко пішла назустріч і, зупинившись перед ним, узяла його ва руку, незважаючи на санітарку, що стояла за стойкою гардероба й дивилась на них.

Вона тримала за руку Серпіліна й стояла до нього так близько, що він бачив зверху вниз, майже впритул, її підняті на нього очі, її трохи порожевілі зараз щоки, її губи й підборіддя.

— Я дуже хочу, — як йому здалося, надто голосно, на весь вестибюль, сказала вона своїм ясним, чистим голосом, — щоб вони тебе виписали й дозволили завтра їхати, щоб усе було саме так, як ти хочеш. Я дуже цього хочу…

І вона міцно стиснула йому руку, ніби ще й цим хотіла пояснити, що все це правда.

— Іди, я зараз прийду слідом за тобою…

Не поспішаючи вбиратись у військову форму, яка набридла їй за цілий день, Баранова ходила з кутка в куток у тапочках на босу ногу, в майці й трикотажних штанях, у яких щоранку робила гімнастику в цій своїй кімнаті.

Була сьома ранку. Серпілін щойно пішов від неї збиратися в дорогу, бо о восьмій тридцять від’їжджав на фронт, а їй ще раніше, на восьму, треба було йти до лікувального корпусу на п’ятихвилинку.

Коли Серпілін ішов від неї, вона, обнявши його на прощання і поглянувши на його лижний синій костюм, засміялась:

— Ми з тобою як двоє стареньких! Навіть згадала зараз, подивившись на тебе, як грала колись у баскетбол за жіночу збірну округу.

Серпілін, як і слід було чекати, відповів, що він таки й справді старий, а вона ще молода.

Хоч який був розумний, ніяк не міг обминути безглуздої теми старості. Все ще не міг повірити, що їй з ним справді добре. Добре, як молодій з молодим або як немолодій з немолодим, — невідомо, як це назвати, головне, що добре.

— Ну, навіщо ти мені потрібний, коли б мені не було з тобою добре? Ну сам подумай, — сказала вона йому сьогодні на світанку.

Це була правда. Хоч вона завжди в житті вважала, що не це найголовніше, але й найголовнішого без цього також не було б. «От і збагни тут, що головне, а що не головне», — подумала вона легко й щасливо, радіючи усвідомленню своєї краси, побаченої його очима. Ніби вона не знала про себе два тижні чи місяць тому, яка на вигляд! Добре знала і місяць тому, а раділа зараз.

— Коли б тебе й мене не потягло одне до одного, — сказала вона йому сьогодні вранці, — хіба ти розповідав би мені все, що розповів