Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

сині озера, а коли туди проривалося сонце, то весь простір починав загадково грати, був-бо наповнений міріадами крапель. Водночас ззаду насідав досить беручкий і зимний продув, і моя мокра одежа не тільки не захищала від нього, а ще більше студила тіло. Однак усе це були дрібниці й дурниці, адже вирішувалися для мене речі куди важливіші, ніж застуда. Та й застудитися було б не зле.

Тамара йшла біля мене мовчазна, як статуя, навіть не позирала в мій бік — ніколи не подумав би, що може бути мені така чужа. Але це була неправда: не була вона мені й зараз чужа.

— Хто він? — спитав я.

— Учитель того села, — сказала Тамара.

І мені раптом почало в голові прояснятися. Отой чоловік на дорозі, що мені зустрівся, чи не той це вчитель? Чи не вчився він колись на нашому факультеті, і чи не тому таке знайоме мені його обличчя? Чи не тому почав з’являтися мені у снах, застерігаючи, щоб я не йшов у Людвинівку? Коли так, то все, здається, кладеться на належні полички і стає зрозуміле. Але яке гірке мені це розуміння! Я кілька разів стис пальці в кулаки.

— Він не вчився на нашому факультеті? — спитав я обережно.

Вона хитнула.

Я замовк уражений, тіло мені знову почало тремтіти, та не від нервового струсу, а від холоду. Сорочка на плечах здавалася бляшаною, так само й штани на ногах. А може, мені стало холодно від іще однієї думки, неймовірної, майже божевільної, але від неї я не міг відкинутися.

— Ти його раніше знала?

Тамара мовчала. Я побачив, що вона плаче. Власне, обличчя в неї було так само мертво незворушне, як у кам’яної баби чи статуї, по щоці, повернутій до мене, текли сльози. Я проковтнув спазму й собі.

— Він ходить у кепці, високий, худий, у сірому костюмі?

— Що ти від мене хочеш? — спитала вона зі схлипом. — Дай мені, будь ласка, спокій.

— Нічого я не хочу, — мовив я. — Просто мені не все ясно.

— Що тобі неясно? — спитала з мукою в голосі.

— Неясно, як воно могло статися. По-моєму, в нас було все нормально. Принаймні я нічим не провинився, завжди любив тебе й шанував.

Вона мовчала.

— Я чекаю відповіді, — мовив я.

— Нічого в нас не було нормально, — роздратовано сказала вона.

— Аж так? — здумів я. — По-моєму, ти до мене не мала ніяких претензій.

— Ти нічого не знаєш, — буркнула вона.

— Ми з тобою зустрічалися десь півтора року, — мовив я, дивлячись на неї впритул. — Коли люди так довго зустрічаються, — продовжив я, — то в них одне щодо одного з’являються зобов’язання. Принаймні вони одне одному вірять. Коли ж не так, то навіщо такі тривалі й такі сердечні стосунки? Я щось сказав не так?

На її вустах лежала майже презирлива всмішка. Але ні, це мені здалося, просто її вуста негарно скривилися.

— Чого мовчиш?

— Бо нічого говорити, — мовила Тамара. — Я тобі сказала все.

Але вона не сказала мені все. Тільки повідомила мінімум інформації, потрібний, щоб відшити мене від себе. Та я не міг, фізично не міг розвернутися, покинути її на цій порожній, побитій більмами калюж, оцій окастій дорозі. Осінь мені стукала в душу, отже, й відчай відчував і неприкаяність, і розлам. Бо вже починав потроху вірити: те, що сталося, — не просто черговий напад меланхолії у дівчини, це те, що мало статися, бо коли можливі такі сни, які мене навідали, можлива й віра у фатум. І тут удруге мене освітило, ніби ясна хвиля покрила голову й видобула звідти ще один силогізм: а чи не той це негідник, котрий свого часу звів був Тамару, спокусивши її; той, у якого й мета була така — спокушати; той, який не одній зіпсував, як казала вона, життя?

— Ти його раніше добре знала? — спитав я.

Вона хитнула, але так невиразно, що мені могло б здатися. Я вирішив далі не розпитувати, адже була вона вдачі хованої і не любила, коли їй влазили в душу. Саме тому я так мало знав і про неї, і про її родину.

— Гаразд, — сказав я. — Мені не все зрозуміло, але, мабуть, і не потрібно все розуміти… Можу я одне в тебе попросити?

Вона повернулася ледь-ледь у мій бік.

— Тільки не кажи відразу ні, — сказав я з проханням у голосі. — Не можу так відразу отямитися… Надто довго я мріяв, що ми поїдемо до Києва і побродимо там по осінніх алеях… Мріяв багато про що, але тепер це не має значення. Подаруй мені ще цей день, вечір і ніч. Коли вже справді нам треба розлучитися, то давай… розлучимось як друзі.

Це було сказано як у мелодраматичному кіно. Мій язик солодко віщав оці милі, мирні речі, а в глибині моєї істоти, під отією бляшаною сорочкою, заморожений і через це й сам холодний, жив притлумлений звір. Він ще тільки прокидався, ще тільки розплющував очі, але я уже зримо відчув його присутність. Ще не знав, що вчинить той звір і на які діяння мене штовхне, та саме він велів мені сказати ті мелодраматичні слова; зрештою, це й була ота соломинка, за яку, єдину, міг я ухопитися. Жінки, в принципі, жалісливі, їхня жорстокість буває вражаюча, але виникає вона часто від того, що вони не вміють поділити своєї жалісливості та узгодити її зі своєю елементарною, жіночою практичністю. Правда, я тоді ще не був такий мудрий, щоб це розуміти, але зіграти на її здатності до жалісливості по-чоловічому хотів.