Читати книгу - "Кровна мста"

Середич не проклинав тої подорожі, але вона дала йому таки багато: забрала Мирослава і Вуя, і Мстислав хоч-не-хоч мусить поставити Середича ближче до себе. Турик може стати замість Волоса. Треба тільки вирішити, чи ліпше у Тмутаракань вернутися, чи таки в Чернігові сісти. Середич волів би до Тмутаракані, ближче до моря…

Вони від’їхали всього кілька десятків гонів, коли Воротичі раптом зупинилися. Середич і собі стримав коня. Старий Воротич спішився, припав до землі й почав слухати. Полежавши якусь хвилю, старий підвівся.

– За нами пішли.

– Варяги? – запитав Лука. – Як же вони дізналися?

Йому ніхто не відповів. Середич повернувся до Турика.

– Треба поспішитися. Будь готовий.

Вони вискочили на коней і погнали далі, на той раз ще швидше. Лісовий потік змією тягнувся поруч: вони із стежиною, що вела втікачів, неначе і справді дві гадюки, то розходилися, то сходилися знов, аж коні втікачів били своїми копитами по воді.

Уже почало вечоріти, коли стежка і потік враз надумали перетнутися. Подорожні зупинилися.

– От і переправа, – сказав старий Воротич.

– Де нам ставати? – запитав Середич.

Лука і Турик нічого не розуміли і тільки дивилися на свого боярина великими очима.

– На тому боці сховайтеся в комишах.

– Вони знайдуть нас. – Лука взагалі нічого не розумів.

– Робіть, як я кажу, – наказав Луці й Турику Середич і першим повів коня до переправи.

Вони втрьох перебрели через потік, заховали там, у чагарях, своїх коней, а самі принишкли в очереті.

Середич давно підозрював, що поміж ними є Ярославів послух, і тепер, коли варяги непомильно пішли по їхньому сліду, переконався в тому остаточно. Добре, що вони з Каніцаром передбачили це і вчасно підняли Воротичів. Нехай тепер варяги начуваються: на кого меч підійняли – від того і згинуть.

Із протилежного берега було добре видно засідку: Воротичі поховалися на пагорбах по обидва боки стежки, на берегах потоку.

– Тут пастка. Ви навмисно хочете виманити сюди варягів, аби перебити їх, – тільки тепер зрозумів Лука.

– А тобі що, сотнику, шкода рудобородих?

– Що скаже Ярослав, що ми його воїв побили?

– Та хай його хоч срачка чіпить, що мені до твого Ярослава? Варяги йдуть, аби побити нас, як князів наших побили. Тільки цього разу самі знайдуть свою погибель.

Лука промовчав, не маючи більше чого сказати.

Чекати довелося досить довго, аж почало вже темніти. У Середича навіть думка закралася, що послух знову якимось дивом попередив варягів, і ті відступилися. Невже справді так? А може, це ніякий не послух, а біси допомагають Ерікові і його горлорізам?

Середич тільки це встиг подумати, як кінський тупіт почувся дуже чітко. На стежці з’явилися варяги, їдучи верхи по двоє у бік переправи. Першим був Ерік. Він зупинив коня перед самою водою, поглянув на сліди, розгледівся навколо. Нічого не запідозривши, торкнув коня острогами і поїхав далі. Решта – за ним.

Несподіванка їх чекала, коли перші два варяги переїхали потік убрід і вже збиралися виїхати на другий берег. Стара липа, голосно застогнавши, впала з шумом перед самими кіньми, мало не придушивши Еріка. Слідом за нею полетіли стріли Воротичів. Вони зліталися зусібіч, боляче кусаючи варягів, і тут же кілька з них упали просто у воду.

– Назад, – загарчав Ерік, зрозумівши, що то пастка.

Тут же дві стріли полетіли в його бік, та він встиг закритися своїм щитом.

– Еріка живим беріть, – впівголоса пробурчав Середич, та Воротичі навряд чи його почули. Вони били непомильно.

Варяги спробували відступити, але й на стежку вже почали летіти дерева, завалюючи відступ, а ще кілька лип гепнулося просто в потік, аби варяги не могли прорватися вниз за течією або проти неї. Що-що, а дерева валити Воротичі добре вміли, так що закрили варягів наглухо. Тепер вони вискакували зі своїх схованок і били з луків варягів зблизька, а ті кидалися в різні боки, не можучи прорватися. Ерік щось кричав, намагаючись згуртувати вікінгів до оборони, але тут стріла попала його коневі в шию. Гнідий заревів дико, піднявся дибки, а тоді впав у воду разом із вершником. Кілька варягів спішилися і спробували прорватися із вбивчого потоку, що почервонів уже від людської крові, у пущу і там сховатися. Їх тут же зустрічали рогатинами й топорами, били без жалю і милосердя.

Ерік нарешті вибрався з-під свого коня й оцінив ситуацію: із трьох десятків його людей билося тільки семеро, і то їх оточили зі всіх боків та добивали, як звірів на полюванні. Інші вже «пили воду» з потоку пробитими грудьми або розчерепленою головою. Варяг стиснув свій меч й озирнувся, шукаючи дорогу до можливого відступу. Середич бачив це, вихопив меч і кинувся на нього. Однак боярин трохи запізнився – Лука тут був першим.

– Не забий – живим бери! – крикнув йому боярин, та сотник ніби не чув.

Лука з Еріком зійшлися в шаленому танці мечів. Середич очима пошукав Турика.

– Живим берімо варяжина!

Вони підступилися зі всіх боків, намагаючись оточити. Тим часом Лука рубав варяга що було сили, а той знаменито відбивався – добрий рубака.

– Відступися, Луко! – наказав Середич, але молодий сотник ніби не чув, продовжуючи насідати на варяга.

Тут у бій ввійшов Турик, а за ним і Середич, тиснучи Еріка відразу зі всіх боків. Вони так і борсалися просто в потоці. Вода, що діставала вище колін, сковувала рухи, але бійці не зважали на це.

– Живим його, собаку! – не втомлюючись, кричав Середич, але зробити це було не так легко.

Варяг відбивався люто, викрикуючи щось по-варязьки. Раптом він вдарив Луку ногою, валячи його з ніг, тоді щосили протаранив щитом Середича – той також не втримався, впав. Переможно рикнувши, Ерік пішов на Турика. Їх мечі зійшлися раз, вдруге, втретє… Перед варягом стояв хоч і зовсім молодий вой, але рубака