Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

яка, пролягаючи берегом Білого моря, сполучала Мурманську й Архангельську залізниці.

У той час як наш правий фланг пробивався до Свірі й напосідав на центр росіян з півдня й заходу, права губа наших кліщів добувалася до Пряжі, яку після шалених боїв 8 вересня здобула 11-та дивізія під вправним командуванням полковника Гейсканена. Першу фазу операції було завершено, а комунікації двох російських дивізій, які билися в центрі, перетято. Найближчими днями наше військо дедалі цупкіше затискало ці дивізії на берегах Пюгяярві. Їхні спроби захопити дорогу на Петрозаводськ було відбито, як і всі атаки підмоги. Головним силам цих дивізій вдалося з величезними зусиллями вибитися з оточення розпорошеними групами через болота й ліси; всю свою матеріальну частину вони покинули. Як і у випадку зі здоланням «Порлампського мотті» на Карельському перешийку, російські солдати й тут демонстрували неймовірну витривалість і здатність зносити поневіряння. Донесення з району боїв під Пюгяярві змальовували їхні блукання й страждання в лісовій глушині з моторошною наочністю.

Кілька днів по тому південний наступальний клин вийшов до Онезького озера в районі села Шокша, а незабаром — до Вознєсє­нья, розташованого біля верхів’я Свірі. Невдовзі ці сили наблизилися до Петрозаводська з південного боку, а водночас північне угруповання просто через Олонецький перешийок наступало з важкими боями на місто із заходу. Коли авангард VІІ корпусу й 1-ша єгерська бригада досягли між собою контакту, наземні комунікації росіян обмежувалися вузьким коридором у північному напрямі між Кондопогою і Медвеж’єгорськом, та й то він уже перебував під загрозою. У цій фазі почалася евакуація Петрозаводська пароплавами й баржами, а саме місто росіяни руйнували квартал за кварталом. Від 17 вересня точилися важкі бої за місто, які закінчилися його захопленням 1 жовтня. Цим було завершено першу фазу здобуття Східної Карелії.

Більшість 7-ї російської армії, яку в процесі наступу було підсилено однією дивізією й деякими меншими підрозділами, наші частини розтрощили, узявши в полон чимало росіян і діставши в трофей цінну техніку. Опір росіян дужчав у міру того, як військо наближалося до Петрозаводська, і важкі умови місцевості й доріг поставили наступальників перед багатьма важкими випробуваннями.

Верхоріччя Свірі внаслідок того, що на півночі від неї мережа доріг була рідкою, не дуже надавалося до оборони. Тому Карельська армія дістала наказ переправитися через річку й утворити плацдарм на її південному березі. Після того як його було збільшено й утворено район завглибшки приблизно 20 кілометрів і завширшки — 100, наше військо й на цій ділянці перейшло до оборони.

За великі заслуги в керуванні наступом у Карелії генерал-лейтенант Гайнрихс здобув звання генерала піхоти. Після Зимової війни уряд запровадив орден, названий хрестом Маннергейма — чи, власне кажучи, два нових ступені хреста свободи, тобто хрест Маннергейма 1-го і 2-го ступеня. Ним нагороджували вояків фінляндських збройних сил, незалежно від звання, за «особливу відвагу, надзвичайно важливі здобутки в боях або за особливі заслуги в керуванні воєнними операціями». Першим кавалером хреста Маннергейма став полковник Лаґус.

Задоволення здобуттям столиці Карельської Совєтської республіки було великим серед війська та громадськості і дало привід для виявів радості, які свідчили про те, що думки полинули далеко за межі реалій. Як з’ясувалося, ці маніфестації й заяви, хоча й неофіційні і, власне кажучи, зрозумілі, несприятливо вплинули на спомин про кампанії що у Фінляндії, що за її межами. Місцеві органи дуже поспішили й розпорядилися ввести в ужиток фінські назви населених пунктів на здобутих теренах. Можна навести такий приклад: офіційно фінською місто називається Петроской, російською — Пєтрозаводск, а тепер його перейменували на Яаніслінну. Коли мене поінформували про це розпорядження, Ставка видала наказ про його скасування.

Як було зазначено вище, наприкінці серпня — на початку вересня я відхилив прохання німців про те, щоб фінське військо перейшло Свір, аби на віддалі 125 кілометрів на тихвінському напрямі досягти контакту з німцями, які наступали з півдня. Місто Тихвін розташовувалося на залізниці Вологда–Ленінград, і якщо її перетяти, можна було позбавити російські сили на півдні від Ладозь­кого озера останньої залізничної комунікації із центральними час­тинами СССР. Тепер ця пропозиція надійшла ще раз, але знову я відповів відмовою. А ось ситуація з варіантом, який стосувався 163-ї німецької піхотної дивізії, була інакшою. Цю дивізію надали Карельській армії, щоб поставити її на краю правого флангу, звідки вона могла зробити стрибок у невідомість.

На півночі німці теж мали свої побажання. 22 вересня мене відвідали командувач Лапландської армії генерал-полковник фон Фалькенгорст і командувач тамтешніх німецьких військово-повітряних сил генерал-полковник Штумпф. То мав бути візит увічливості, яким він і став, але поза тим вони порушили питання про бажаність надати німецькому командувачеві ще більшу кількість фінського війська. Гості наголошували на тому, що німці не можуть упоратися з відповідальними завданнями без допомоги фінських сил, звиклих до умов місцевості. Жодних сподівань такого ґатунку я, звичайно, не міг їм дати.

Кілька днів по тому я мав честь прийняти в Ставці гостя, чиє зацікавлення нашою армією дуже мене втішило. То був шведський спадкоємний принц Ґустав Адольф, герцог Вестерботтенський, який у супроводі кількох офіцерів прибув до Міккелі, щоб звідти з власної волі вирушити до Східної Карелії.

Принц Ґустав Адольф був військовиком, дуже зацікавленим цим ремеслом, і щиросердою людиною, трагічна смерть якої в авіакатастрофі 1947 року викликала глибокий смуток серед численних друзів у Фінляндії. Його супровідники утворювали дослідницьку комісію, яка збирала відомості про умови, які більше відповідали шведським, ніж континентальні. Шведських офіцерів поділили на групи і надали змогу спостерігати за операціями зблизька. Сам принц вирушив до Петрозаводська через кілька днів після здобуття міста, а звідти на північ до Кондопоги, де став свідком переправляння через пониззя річки Суни. У лісах сновигало повно росіян, часто траплялися обстріли самотніх людей і транспорту чи напади на них, а тому така експедиція не була цілком безпечною.

Стосунки з Англією впродовж літа поступово гіршали. У ноті від 22 вересня, переданій через норвезьке посольство в Гельсінкі, британський уряд заявив про готовість поновити дружні стосунки за умови, що Фінляндія припинить бойові дії й відведе військо за кордон 1939 року. Якщо ми й далі наступатимемо на російській території, британський уряд вважатиме, що мусить сприймати Фінляндію як неприхованого ворога не лише впродовж війни, а й під час укладання миру. Про цю ноту стокгольмська газета «Даґенс нюгетер» висловилася 8 жовтня 1941 року так:

...Отож щоб виконати вимоги британців, збройні сили Фінляндії мусять відступити на той кордон, над яким вчинила наругу совєтська армія. І це після того, як вони відкинули