Читати книгу - "Донька пастора"

він звернув на узбіччя, загальмував і звернувся до Дороті:

— Міс Міллбуру тутка живе? — спитав, кивнувши головою на «Рінгвуд-хаус».

— Так, це я. Я міс Міллборо.

— Наказано зачекати, як буде відповідь, — сказав хлопчина і вийняв з-за пояса оранжевий конверт.

Дороті поставила сумку на тротуар. Вона знову почала тремтіти. От тільки вона й сама не знала, від радості чи страху, бо у голові майже одночасно спалахнули дві протилежні думки: «О, хороші новини!» і «О ні, тато серйозно занедужав!» Сяк-так вона відкрила конверт. Усередині виявилася телеграма на двох сторінках, яку Дороті заледве могла прочитати:

«Возрадуйтеся кома праведні кома у господі знак оклику чудові новини знак оклику твою репутацію відбілено крапка місіс семпрілл впала у яму кома яку сама ж собі і вирила крапка позов про наклеп крапка ніхто їй більше не вірить крапка твій батько хоче кома щоб ти негайно повернулася додому крапка якраз їду до міста крапка можу тебе забрати кома якщо хочеш крапка прибуду незадовго після того кома як ти отримаєш цю телеграму крапка зачекай на мене крапка хваліть його на цимбалах брязкаючих[89] знак оклику з любов’ю крапка».

Навіть без підпису було зрозуміло, що телеграма від Ворбертона. Дороті відчула слабкість і ще сильніше почала тремтіти. Ніби крізь пелену до неї долинуло, що хлопчина-поштар її щось питає:

— Відповідь буде? — повторив він утретє, а може, й вчетверте.

— Не сьогодні, дякую, — спромоглася вичавити з себе Дороті.

Хлопець сів на велосипеда і поїхав геть, навмисне насвистуючи ще голосніше, щоб виразити Дороті своє невдоволення через те, що вона не дала йому чайових. Але Дороті навіть не помітила насмішки поштаря. З усієї телеграми вона по-справжньому зрозуміла лиш одну-єдину фразу: «Твій батько хоче, щоб ти негайно повернулася додому», і все ніяк не могла опам’ятатися. Хтозна скільки часу вона отак стояла на тротуарі, аж поки з-за рогу не виїхало таксі з містером Ворбертоном усередині. Він помітив Дороті, звелів таксисту зупинитися, вискочив з машини і, сіяючи усмішкою, одразу підбіг до неї та взяв за руки.

— Привіт! — вигукнув він і, притягнувши до себе, по-дружньому обійняв її прямо на очах у перехожих. — Як ти? Святий Боже, як ти схудла! Он, аж ребра стирчать. Де там та твоя школа?

Дороті, яка ще не встигла вивільнитися з його обіймів, трохи повернула голову й одними очима показала на темні вікна «Рінгвуд-хаус».

— Це?! Оце вона?! Боже, яка діра! Де твій багаж?

— Усередині. Я залишила гроші, щоб мені його переслали. Думаю, з ним нічого не станеться.

— Дурниці! Навіщо платити? Візьмемо його з собою. Поїде на даху таксі.

— Ні, ні! Нехай надішлють. Я не посмію туди повертатися. Місіс Кріві страшенно розсердиться.

— Місіс Кріві? Хто така місіс Кріві?

— Директорка... це її школа.

— Що, дракон, а не жінка? Залиш її мені, я з нею розберуся. Ну, чим не Персей і Горгона? А ти у нас Андромеда[90]. За мною! — гукнув він водієві.

Двоє чоловіків піднялися до дверей, і містер Ворбертон постукав. Чомусь Дороті не вірилося, що вони зможуть відібрати у місіс Кріві її коробку. Вона скоріше очікувала побачити, як вони в паніці вискакуватимуть з дверей, а місіс Кріві гнатиметься за ними зі своєю мітлою. Однак уже за кілька хвилин вони вийшли, і таксист ніс на плечах коробку з її речами. Містер Ворбертон посадив Дороті у таксі, а коли вмостився сам, поклав півкрони їй у руку.

— Що за жінка! Що за жінка! — спересердя вигукнув він, коли таксі рушило. — Як ти її, хай йому біс, терпіла стільки часу?

— Що це? — спитала Дороті, дивлячись на монету.

— Твої півкрони, які ти залишила для доставки багажу. Вирвати їх з лещат тієї старої — це справжнісінький подвиг, скажу я тобі!

— Я залишала їй крону! — сказала Дороті.

— Що?! Та відьма сказала тільки про півкрони. Боже правий, яке нахабство! Їдемо назад і заберемо у неї решту. Просто щоб її позлити! — він постукав по скляній перегородці між ними і водієм.

— Ні, ні! — почала благати Дороті, перехопивши його руку. — Менше з тим. Давайте просто поїдемо звідси, зараз же. Я більше не хочу повертатися до того будинку, ніколи!

То була щира правда. Дороті здавалося, вона пожертвує не те що півкроною, а віддасть хоч усі свої гроші та речі, аби тільки ніколи більше не бачити «Рінгвуд-хауса». Отож вони поїхали далі, залишивши перемогу за місіс Кріві. Цікаво, чи не стало це одним із тих рідкісних моментів, коли місіс Кріві сміялася?

Містер Ворбертон наполіг, щоб вони їхали на таксі аж до самого Лондона і, коли шум машин трохи стихав, так красномовно розводився про все на світі, що Дороті не могла і двох слів вставити. Лише на під’їзді до міста їй нарешті вдалося витягнути з нього пояснення щодо цих раптових змін у її ситуації.

— Розкажіть мені, — попросила вона, — що все-таки сталося? Я не розумію. Чому мені раптом можна повернутися додому? Чому люди більше не ймуть віри місіс Семпрілл? Невже вона покаялася?

— Покаялася? Тільки не вона! То кара за її гріхи. Ви, люди набожні, назвали б це Божим провидінням. Пускай свій хліб за водою[91] і так далі. Стара карга втрапила у серйозну халепу — нарвалася на позов про наклеп. У Кнайп-Гілл останні два тижні тільки про це й мови. Ти в газетах нічого такого не читала?

— Я вже давно не заглядала в газети. А хто подав позов? Невже тато?

— Боже збав, ні, звісно! Церковникам не личить таким займатися. То був менеджер банку. Пам’ятаєш, як місіс Семпрілл любила розповідати, нібито він утримує коханку на кошти його клієнтів і тому подібне?

— Так, щось таке пригадую.

— Кілька місяців тому вона з дурної голови дещо записала на цю тему. І хтось з її друзів — гадаю, якась кумонька, — відніс ту писанину менеджерові банку. Той звернувся до суду, і місіс Семпрілл присудили виплатити менеджерові сто п’ятдесят фунтів компенсації за моральну шкоду. Сумніваюся, що вона заплатила хоч півпенні, але її кар’єрі пліткарки кінець. Ти можеш роками втоптувати чужу репутацію в болото, і всі тобі охоче віритимуть, навіть якщо й глухому чути, що ти брешеш. Але як тільки тебе визнають брехухою на суді — усе, дискваліфікація без