Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

Епілог. Виходить, тварі по парі?

— Рись, я тобі скидаю номер у повідомленнях. Це Микита, він у нас тепер журналістом працює. Коли завершиш приготування в барі своєму, пишеш Микиті. Він уже чекає на це, зробить у кращому вигляді, — Соля із серйозним видом роздає сестрі вказівки.

— Та запам’ятала я. Ти мені цього Микиту вже ледь не сватаєш, — бурчить Орися, згортаючи до купи будівельне сміття. Ярослав усе ж не став чекати, допоки молодша сестра наважиться. Орендував їй приміщення недалеко від своєї кав’ярні та сказав, що увійде частково в долю. Чи то він вирішив, чи то Христя дала чарівного стусана для прискорення. Але на Рись обвалилось сорок квадратних метрів щастя, якими вона тепер керувала.

— До речі, Микита — хлопець чудовий. Можеш до нього придивитися. Він, начебто, з дівчиною своєю розійшовся.

— Я поки придивилася до дивної тенденції, — під ніс собі повторює дівчина.

— Якої?

Слух у Соломії що треба.

— До такої, що, коли люди починають із кимось романтичні стосунки, вони їх одразу ж нав’язують усім іншим.

— Це просто щастя. А не романтичні стосунки, — філософські відбиває Соломія. — Коли ти зробиш бізнес і отримаєш перший прибуток, ти кожному будеш пропонувати відкриту власну справу.

— Можливо. Слухай, а ти правда вважаєш це нормальною ідеєю?

— Створити бар зі світу Гаррі Поттера? Шикарна ідея. У нашому місті їх немає. Переплюнеш паб «Три мітли» в Гоґсміді.

— Головне, щоб це не перетворилось у кафе мадам Паддіфут, — морщить обличчя дівчина. Вона не занадто романтична, а тож і притулок для закоханих парочок у неї не викликає захоплення.

— Це ще дрібниці. Головне, щоб у «Кабанячу голову» воно не перетворилось. А то потім не встигнеш озирнутися, а тебе вже в Азкабан замели. До речі, підкажу вже зараз Микиті назву для статті.

— Та ну тебе, — Рись сміється. — Може, я тебе краще кавою пригощу? Тут ще нічого до біса не готово. Але я із собою притягнула кавоварку.

— Справжню? — Соля витріщає очі.

— Гейзерну!

— Ну тоді готуй каву.

Вони йдуть у невеличке приміщення, що до цього мало бути кухнею. Поки Орися чаклує над кавою, Соля вмощується на вкритому клейонкою підвіконні. Складає руки на колінах, ну точно сором’язлива першокласниця.

— Ти вже зібрала речі? — запитує Орися.

— Ну як? Швидше, я просто вже дістала Давида тим, що йому доводиться по п’ять разів запаковувати коробки. Я вчора пакувала всілякі штуки з ванної та туди ж засунула всі гребінці. Вгадай, хто сьогодні вранці потрошив ці коробки в пошуках хоч чогось?

— А що, пальцями не розчесатися? — кліпає очима Рись.

— От тільки не треба мені тут починати, — прийшла черга Соломії бурчати. — Де там моя кава?

— Та буде зараз. Соль, я буду за тобою сумувати, — голос Рисі з веселого після перипетії відразу скочується до сумного, ніби в ньому зараз обірвуться сльози.

— Агов, ти чого? — Соля відразу ж піддається цьому настрою та пропускає в себе фібри сліз із голосу сестри. Зістрибує з підвіконня, підходить до Риси. У тої вже очі на мокрому місці. Обіймає сестру. — Ти чого? Я ж не вмираю.

— Так, але ти була завжди кращою подругою для мене.

— Дурочка моя! Я нею і залишусь. У тебе тут Ярик ще з Христею. Про тебе ніхто не забуде.

— Пробач, — Рись швидко бере себе в руки й витирає пальцями сльози, розмазавши туш з вій.

— А ще, дивись, який-небудь Микита знайдеться, — Соля намагається розвантажити атмосферу. Вона пам’ятає, як Рись не любить надмірну сентиментальність. І взагалі в силу свого характерна все сприймає як сентиментальність.

— Ой, ще мені всіляких Микит не вистачало. У мене тепер ось, — обводить руками приміщення, — дитина з’явилась.

— Ну якщо це дитина, то й батько їй не завадить, — сміється пані журналістка.

Погляд з-під чола відповідає Соломії яскравіше за всі слова. Дівчина сміється. Усе ж у неї легка ейфорія, яку тільки підживлювали нова посада, переїзд і поступливий Давид. Підозрювала вона, що Кравець такий тільки на початку. А потім він їй покаже свій характер на своїй території.

Хоча дівчині подобалась маніакальна педантичність Давида. Це і її саму дисциплінувало. Подобався старий рок на всю квартиру, під який Давид готував яєчню з беконом. Подобалось, як чоловік прибирав у квартирі. Як вони пили каву разом на балконі під літніми зорями.

— Слухай, а чого ти вибрала Давида?

— А мені було з кого вибирати? — одразу ж прискіпується до формулювання питання.

— Я думала, що так. Ти ж спілкувалася з тим холостяком.

— З яким?

— Ну, Гмирею! Я вас бачила на набережній.

— Що? І не казала мені?

— У тебе особисте життя налагоджувалося, що ж я лізтиму до нього? — знизує плечима Рись. — Це ж ти мені нічого не казала.

— Бо казати особливо нічого й було. З Давидом я вас майже одразу познайомила. Знаєш, Макар — класний чоловік. Але не мій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍