Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Розділ 13.

Дні потягнулися швидко й розмірено. З Лідією ми взагалі не спілкувалися, іноді навіть забуваючи про банальні вітання. Дівчина увесь вільний час проводила в компанії нових подруг, з якими я воліла діла не мати. Часто вони десь зникали, інколи навіть на декілька днів, тож мене розважала Софі, з якою ми гарно потоваришували.

Я стала добровільною помічницею на кухні. Часто їздила зі слугами в місто по продукти, полюбила прогулянки лісом і навіть випрохала в Рейвана собі куточок у саду, де посадила полуницю й суницю, плекаючи щирі надії на те, що незабаром збиратиму щедрий врожай. Роботу знайти так і не змогла, позаяк особливими вміннями ніколи не володіла та й жодної школи чи академії не відвідувала, тож належної освіти не мала. Це, ясна річ, засмутило, однак коханий чоловік підтримав, організувавши кількох приватних викладачів, які навідували мене чотири рази на тиждень. Так я взялася за вивчення математики, хімії й біології. Окрім цього, панні Сівілла виказала бажання особисто познайомити мене з культурою великого світу й місцевим етикетом. Не знаю, що такого дивовижного їй сказав її син під час тієї першої ранкової розмови, однак жінка більше не виказувала разючого невдоволення моєю присутністю й ставилася до мене більш ніж стримано й адекватно. Ми поводилися одна з одною, наче ділові партнери й у всьому займали нейтралітет.

Поза тим, мені довелося займатися щотижня танцями. День балу наближався стрімко та невблаганно, й до того моменту я мусила опанувати всі необхідні навички для формування в гостей відмінної думки про мене. Чесно кажучи, подібне ніколи раніше не хвилювало, але цим направду переймався Рейван і його мати, тож я мусила підлаштуватися під них. Завдяки всім цим нехитрим справам я не могла скаржитися на однотипність своїх днів, і це не давало впасти мені в депресію.

Разом з тим, продовжувала приймати снодійне. Жахи до мене більше не приходили, однак побічні ефекти, на жаль, мучили. Мені важко було прокинутися вранці, не швидко сходила сонливість, іноді міг цілий день не з'являвся апетит і взагалі важко думалося. Однак, сон мій був міцним і спокійним, тому подібні наслідки терпіла без складнощів.

Зрештою, тижні втекли в минуле і єдиним джерелом страху стало таке жадане і водночас таке бентежне свято. Свято, яке вже завтра оживить коридори цього дому, а заразом кардинально змінить моє життя. Хотілося вірити, що мені вдасться стати «своєю» в новому, інтелігентному середовищі; що після всього пережитого це місто, цей будинок і ці люди стануть моїм новим домом, моєю великою сім’єю; що з усіма негараздами, проблемами та страхами буде назавжди покінчено. Це те, чого я найбільше хочу.

- Софі, ти точно не бачила мого флакончика зі снодійним? – запитала я в дівчини, переривши всю вітальню та спальню.

У кімнатах тепер стояв справжній безлад, а в мені потихеньку наростала тривога. За останні три тижні я настільки звикла до рятівних пігулок, що тепер, згадуючи весь той жах, який побачила в останньому своєму сні, боялася навіть просто заплющити очі. Можливо, моя ситуація зі сновидіннями трохи перебільшена, проте, розбурхані уявою спогади по-справжньому лякали.

- Ні, – вже втретє зітхнула дівчина, сидячи на дивані, обкладена з усіх сторін подушками. - Та й, думаю, воно тобі не потрібне. Ти на зомбі схожа через ці дурні пігулки. Спробуй заснути цієї ночі без них. Якщо знову насниться страшний сон – звернешся до Його Світлості за новою порцією. Він тобі не відмовить.

- Не знаю, – розгубилася. - Схоже, вибору в мене нема. Вже надто пізно, щоб шукати Рейвана, та й на четвертий поверх мені не можна… Цікаво, до речі, що там?

- І гадки не маю. Вхід туди заборонений для всіх, окрім господаря і його сім’ї, – знизала плечима приятелька. - Але мені теж цікаво.

- Певна, коханий скоро сам мені все розкаже, – всміхнулася. - Але пізно вже теревені правити. Пропоную на цьому цей день закінчити.

- Добраніч, Анно! Хороших тобі снів! – побажала Софі тихо, звівшись на ноги й попрямувавши до виходу.

- Навзаєм! До завтра!

Двері неголосно зачинились – і я залишилася сама. Влігшись у ліжко, натягнула до самого горла ковдру, склала на животі руки замочком і заплющила очі. Сон довго не йшов, довелося рахувати баранців. Десь приблизно на п’ятій сотні мене нарешті понесло до світу Морфея, де свої примарні двері гостинно відчинило нове сновидіння.

Цього разу, наче, хороше.

Я ступала босими ногами м’якою травичкою й підставляла обличчя нічному леготу, почуваючись п’янко і радісно. В чистому небі привітно всміхався повний холодний місяць, підслуховуючи дзвінкий спів цвіркунів. Неподалік дзюркотів прозорий дрібний струмок, повітря пахло свіжістю і квітами. Скільки сягало око далеко на південь і захід стелилося поле, де-не-де всіяне то квітами, то колоссям, то невпізнаваною зеленню. Позаду розкинувся темний зелений ліс, на схід від якого виднілося невеличке поселення, осяяне сотнями яскравих ліхтарів.

Я мимоволі заслухалась і замилувалася, зачарована красою місцевості. Й була вкрай здивована, коли почула неочікуване:

- Я ж казав, що ми ще побачимось.

Здригнувшись, завмерла на місці. Серце зайшлося у зляканому танці, а тілом пробігла хвиля бентежного тремтіння.

Я розуміла, що він стоїть зовсім близько. Там, де щойно пройшовся мій погляд, нікого не побачивши. Але озиратися однаково було вкрай моторошно, попри відмінні від попередніх обставини й атмосферу.
Тож я цього не зробила.

- Довго ж тебе не було. Я встиг засумувати, – Мор обійшов мене сам, опинившись попереду.

- Божевілля якесь, – прошепотіла я, не здатна повірити, що вже втретє бачу цього чоловіка вві сні.

Скидати провину на збіг тепер невимовна дурість. О-о-о, це далеко не збіг і вже точно не сон. Прокляття? Хвороба? Наслання? Нічого не розумію.

- Ну чому ж? У мене є дуже навіть реальне, цілком нормальне ім’я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍