Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Хто ти? – запитала різко.

- На це питання можна відповісти по-різному, – півусміх прикрасив лице брюнета. - Та найперше я хочу запевнити, що не ворог тобі, тож розслабся. Ти надто напружена.

- Я не звикла вірити людям на слово, – завважила сміливо.

- Це добре, бо люди завжди брешуть, а я – ні.

- Але, як вони, чіпляєшся за слова, викривляючи істину.

Це був прямий натяк на те, що він, попри розуміння мого питання, дав не ту відповідь, на яку я очікувала. Тут і дурень, лиш поглянувши на його очі, зрозумів би, що перед ним не проста людина.
Вампір? Перевертень? Напівкровка? Вже точно не орк, не ельф і не гном – надто велика відмінність у зовнішності.

- Доки ти знову не захопилася снодійним, нам треба поговорити.

Я стривожено відступила на крок.

- Звідки ти…

- Я багато про тебе знаю. Більше, ніж ти уявляєш, – випередили відповіддю моє питання.

І як це розуміти? Він читає мої думки? Чи, може, через сон якось заліз мені у голову. Або ж слідкує за мною в реальності? Чи це все мені таки просто сниться? Що з цього правда?

- Знаю про що ти зараз думаєш, – неочікуване.

- Та невже? – скептично глянула на співрозмовника.

- Тобі здається, що ти сниш – і це частково правда, – чоловік взявся обходити мене по кругу. - Твоє тіло зараз справді там, де ти заснула. Твій мозок відпочиває, але підсвідомість в реальному часі знаходиться тут і зараз. Зі мною.

- Хіба таке можливо?

- Цілком. У мене немає причин брехати. Натомість я зацікавлений у тому, щоби донести тобі правду. Зовсім скоро ми зустрінемося, Анно. Й зустріч ця буде реальною. Попереджаю, бо не хочу, щоб це стало для тебе великим потрясінням. Зрештою, ти мені не байдужа.

Тілом пройшовся легкий холод, спровокувавши набіг сиріт. Зіщуливши очі, вже не так сміливо поцікавилася:

- Що ти маєш на увазі?

Засмагле лице воїна освітила хитра посмішка, він завмер трохи позаду зліва від мене, а тоді схилив голову до самого мого вушка:

- Я набагато ближче, ніж ти думаєш. Ми потрібні одне одному, й незабаром ти це зрозумієш.

Шершаві гарячі пальці торкнулися мого оголеного плеча (дурнувата нічна сорочка на бретелях!) і проклали шлях до ліктя, ледь відчутно його обхопивши. Ці торкання були мені відверто огидні, та лише через те, що пробуджували всередині дивні відчуття. Знайомі й водночас незрозумілі.

Те, що зараз робив цей чоловік, сприймалося моїм розумом, як зрада коханому. І це болем відгукувалося у глибинах мого серця. Через те я миттю відсахнулася, хрипко кинувши:

- Не торкайся мене! – злість і відраза здушили горло, прогнавши страх і трепет.

- Ти прекрасна! – промовив Мор стиха. Його очі в темряві ночі спалахнули яскравим червоним сяйвом, як тоді, коли ми вперше зустрілися в тому лісі.

Він стояв, усміхаючись, і я не знала, як на це реагувати. Відчувала небезпеку в кожному його слові, русі та діях. А тому зробила цілком виправданий висновок.

Він мені не друг.

Я не знаю, що він за особа. Не знаю, які його цілі стосовно мене. Не знаю, з якою метою він тоді увірвався до тієї кривавої катівні з монстрами.

Знаю лише, що він воїн, що він убивця.

- Кіпріане, ти з ким там розмовляєш? – викрикнув хтось здалека, з-за струмка.

- Ні з ким. Облиш!

Я вкотре за цю розмову вражено відсахнулася, відчувши, як усі нутрощі від жаху скручуються у міцний вузол. Тіло стало слабким, піддалося мілкому тремтінню, я взялася помалу задкувати.

- Що таке? Чому ти раптом так змінилася? – нахмурився чоловік, відчувши очевидні зміни в моєму настрої.

- Цього не може бути. Мені просто почулося, – прошепотіла сама до себе, намагаючись угамувати раптовий приплив паніки.

Я була певна, що згаданого батьком Кіпріана не існує. Не вірила в те дурне Марфине ведіння. Навіть не намагалася шукати цю людину, та вона сама мене знайшла.

Повірити не можу.

Моє прокляття! Мій страх! Мій кінець мене знайшов.

- Ти знаєш мене, чи не так? – здогадливе. - Звідки?

Відповідати правдою на це питання було б цілковитим безглуздям, майже самогубством, тож я промовчала. Зібрала в кулак усі свої сили і спробувала переконати себе, що це все-таки сон. Тут мені не зашкодять, ну а в реальному світі я зроблю все, щоб ця людина мене не знайшла.

Якщо звісно все, сказане ним, є правдою.

Боїшся мене? – проникливе, насмішкувате.

- Боюся, – киваю.

Погляди наші схрестилися, мов гострі мечі. Мій – зляканий, проте демонстративно спокійний; і його – пильний, злегка хижий.

- Чому? – зацікавлене.

- Гадаю, для мене ти небезпечний, – то була цілковита правда.

Я не просто це відчувала – була впевнена у своїх словах, бо сама бачила його криваві діяння, бо не раз уже чула попередження від Марфи чи батька. Останній помер із цим відчаєм на вустах. Тож тепер я була насторожі. Тепер більше не нехтувала передбаченням жінки.

- Даремно хвилюєшся. Тобі я ладен скоритися.

- Мені це непотрібно, – кидаю сміливо, хоча всередині гублюся від глибокого здивування.

«Що означають його слова? Хіба він не бажає мені зашкодити?» – недовірливо шепочуть у голові думки.

Але я й не думаю це запитувати насправді. Мені така правда не потрібна, бо вона може поселити в голові ще більший вічний страх, який отрутою пектиме мою душу. А тому швидко розвертаюся і йду, бажаючи якнайшвидше прокинутись.

Ноги ледве несуть. Злякане серце гулко відстукує у вухах. Кожна клітинка мого тіла тремтить від думки про те, що він таки справжній. Батько не помилявся: Кіпріан знайшов мене.