Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

17 (3)

В кафе виявилось симпатично. Схожі заклади у нас теж на кожному кроці. Можна випити кави, посидіти трошки, побалакати з кимось, якщо зустрічаєшся з другом. Щоправда, коли принесли меню, я дещо здивовано зиркнула на ціни. Ми з батьками періодично ходили у непогані заклади, досить недешеві, і там все коштувало… Набагато менше.

Що ж, до столичних цін треба звикати, принаймні, якщо я справді надумаю тут вступати до Київського вишу. Звісно, прості студенти не снідають в кафе, можна просто купити продукти і приготувати щось самотужки, та все одно.

Ці роздуми, якщо чесно, наганяли на мене смуток, та й Свят все ще не повертався. Зараз я була вдячна матері за те, що вона звеліла мені взяти куди більшу суму грошей, аніж я розраховувала спочатку. Принаймні, я можу не тремтіти поруч з цим меню.

…Хлопця було видно з вікна кафе. Він нервово ходив туди-сюди, жестикулював, розмовляючи з кимось по телефону. Тема, здається, всерйоз його зачіпала, виглядав Свят дуже схвильованим. Я ніколи раніше не бачила його таким.

До мене ж підійшов офіціант.

– Ви вже визначились, що братимете? – ввічливо поцікавився він, підносячи олівець до дрібного блокнота, в якому занотовував замовлення.

Я планувала сказати, що хочу почекати свого хлопця, але останньої миті вирішила, що в цьому нема потреби.

– Так. Будь ласка, скрембл на тості з беконом та гуакамоле, – назвала я найпершу страву, що попалась на очі. – І води.

– Є мінеральна негазована, слабогазована…

– Без газу.

– Десять хвилин, – посміхнувся мені офіціант та відійшов.

Я знов зиркнула через вікно на Свята. Якоїсь миті мені здалось, що він взагалі лишить мене тут одну та кудись втече, що він забув про те, що ми приїхали сюди разом. Проте, на щастя, це були геть невиправдані страхи.

Хлопець зайшов до кафе в той момент, коли мені саме подали скрембл.

– О, ти вже замовила? – спитав він швидше, аніж я встигла хоч щось сказати. – Чудово. Мені, будь ласка, те саме.

Свят зайняв місце за обраним мною столиком і весело мені підморгнув. Він все ще здавався якимось смиканим, але тепер на обличчі хлопця світилась радісна, промениста усмішка.

– Не засумувала без мене? – поцікавився він, дістаючи камеру. – А-ну чекай, зроблю кілька кадрів.

Я зауважила, що його руки ледь помітно тремтіли.

– Щось трапилось? – спитала я, коли Свят закінчив з фотографіями. – Ти весь такий напружений… Ніби отримав раптові новини.

– Так і є. Одне дуже важливе рішення, – підтвердив він. – А я вже думав, що нічого й не вийде… Та це пусте. Мені ще дуже багато всього треба зробити, аби… Забули. Як тобі кафешка?

– Симпатично. Тільки дорого, – зазначила я.

Свят кинув погляд на меню.

– Нормально. Я пригощаю.

– Та я не до того, що в мене нема грошей…

– Це не має значення. Все одно пригощаю я. Адже ти погодилась заради мене сюди приїхати, відзнімати це портфоліо, і взагалі…

Його перебив офіціант, поставив перед хлопцем тарілку з тостом. Свят нахилився ближче до страви, втягнув носом підкопчений аромат смаженого бекону і облизнувся.

– Має бути смакота! Ти їж, їж! Отже, які в нас на сьогодні плани? – він відділив від тосту чималий шмат та відправив його собі в рот.

Я відрізала значно менший шматочок, та й їла куди повільніше.

– Хіба не ти визначаєш наші плани у Києві? – поцікавилась у хлопця. – Адже я тут нічого не знаю.

– Ти ж ніби хотіла походити по університетах?

– Так, але… Це, напевне, ще встигнеться, як думаєш?

– Давай-но так. Спочатку на Хрещатик, на Майдан Незалежності – ти ж повинна все побачити, тут гарно! Потім нам треба буде десь пообідати. А після цього можемо поїздити і по університетах. Там теж, до речі, є чимало локацій, де можна було б спіймати гарний кадр. Наприклад, кажуть, біля КПІ є кілька крутих місцин… І біля «Шевченка»… А ще… – він перераховував місце за місцем, і в мене вже закрутилась голова від цього переліку.

– Чекай, чекай, – замахала руками я. – Святе, не все так одразу! Ми ж не витримаємо, якщо побуваємо у всіх цих місцях, ще й так швидко!

– Я витривалий, – підморгнув мені хлопець.

– Це добре, але я – не дуже.

– Ти себе недооцінюєш, – запевнив він мене. – Ми маємо стільки всього встигнути! До речі, хочеш покататись на катамаранах? І побачити Дніпро?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍