Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

17 (4)

– Я-то хочу, але, Святе, не все так одразу. Я дійсно не витримаю, якщо побуваю всюди, ще й за один день. Та ми просто не встигнемо. Я ж хочу ще щось запам’ятати, а не лише зробити фото. Гаразд?

Він зітхнув. Здається, останні мої слова нарешті змусили хлопця пригадати, що у нас може бути трошки різна мета подорожі.

– Якщо тобі потрібно до КПІ чи до університету Шевченка, щоб там мене пофотографувати, то підемо, звісно, – додала я, відчуваючи трохи свою провину, – але просто я туди ніби як і не планувала. Принаймні до КПІ. У нас і так є технічний вуз у місті, якби мене щось звідти цікавило, я б не заморочувалась з вступом до Києва.

– Невже ти не хочеш просто бути подалі від батьків? – здивувався Свят. – Як на мене, один тільки шанс вирватись до іншого міста дорогого вартий.

– Університет я обираю, щоб там навчатись, а не щоб від когось втікати, – заперечила я. – Крім того, в мене нормальні батьки.

– Ну, вони на тебе тиснуть, тобі варто це визнати. І те, що вони називають це «хочемо як краще», не робить їх поведінку нормальною.

Мені чомусь стало неприємно через це його зауваження.

– Так, у нас є певні складнощі в комунікації, проте робити з них злочинців не варто, – я відсунула від себе тарілку з наполовину з’їденим тостом і, зазначивши, що Свят уже впорався зі своїм, сказала: – Давай попросимо рахунок і підемо вже.

– Ти ще не доїла.

– Та більше й не хочеться.

– В тебе так різко змінюється настрій, що я просто вгнатися за ним не встигаю, – хитнув головою. Свят. – а мені здавалось, що це я доволі мінливий.

– Ну, що зробиш. Я – холерик.

Я справді трохи засмутилась, його зауваження вибили мене з колії. Коли ж офіціант таки приніс рахунок, то швидко потягнулась до гаманця, але Свят виявився передбачливішим – і розрахувався картою прудкіше, аніж я встигла принаймні щось сказати.

– Взагалі-то я думала, що заплачу за себе сама.

– Не вигадуй, – махнув рукою Свят. – Це все дурниці. Звісно, я не дам тобі платити, джентльмен я чи хто?..

– Джентльмен, але…

– Ото і не вигадуй. Ну, куди ти хочеш піти зараз?

– Давай на Хрещатик, – зітхнула я, вирішивши, що все одно настільки мало знаю про Київ, що мені і прогулянки по обраних Святом локаціях буде більш ніж достатньо, щоб зрозуміти щось про це місто.

…На вулиці з кожною хвилиною ставало все спекотніше. День набирав обертів. Людей теж було чимало, хоча порівняно з натовпом у метро – навіть близько не те. Хтось поспішав у справах, хтось повільно прогулювався вулицями. Було багато людей з камерами або просто з телефонами у руках, і вони всі щось знімали, записували відео, балакали зі своїми підписниками через сторіс. Все довкола гуділо, шуміло, рухалось – жодної секунди спокою!

Я на диво почувала себе непогано – доки Свят не починав мене фотографувати. Він встигав піймати всього кілька кадрів, перш ніж я знов ставала похмурішою, ніби вся стискалась, потрапляючи в об’єктив.

Проте він був впертий. Відпускав мене вперед, аби, спостерігаючи здалеку, встигнути зловити кілька кадрів, знімав потайки, вважаючи, що я це не помічу – і я не знала, скільки кадрів він встигнув зробити, доки я навіть не бачила.

Ми пообідали ще в якомусь кафе і таки зайшли до університету Шевченка, покрутились біля інформаційних стендів – проте хай би хоч щось вони мені сказали! Я тільки переконалась, що тут нема сенсу буди, доки ти остаточно не визначився зі спеціальністю. В інтернеті інформації набагато більше, можна знайти конкретно те, що б мене цікавило.

А тут – порожнеча, інформативність походу нульова.

– Ти засумувала, – виніс свій вирок Свят, коли ми нарешті вийшли на вулицю, і я замислено зупинилась на сходинках.

Звісно, він не втратив можливості зробити кадр, але після цього – заговорив до мене нарешті.

– Та ні, просто втомилась, – збрехала я, хоча насправді настрій дійсно був препаскудним.

– Розумію. Ну, вже збиратимемось до готелю, та й відпочинеш, – він пригорнув мене до себе. – А скажи, як би ти хотіла? Щоб тобі сподобалось?..

Я трохи невпевнено знизала плечима.

– Не знаю. Мені б хотілось якоїсь романтики. Посидіти вдвох в красивому місці, як ми тоді в кафе, коли лише почали… Зустрічатись. Чи прикидатись парою, не знаю, як правильно охарактеризувати той період, – я невпевнено розсміялась. – А ще я б просто хотіла… Без камери.

Свят зітхнув.

– Я тебе зрозумів, – промовив він. – Романтика без камери. Все буде.

– Тобі все одно потрібно портфоліо, – нагадала я.

Хлопець лише відмахнувся. Здається, зараз у нього було щось своє на думці. Я ж просто вирішила його не займати. Чомусь це здалось самим правильним, що я могла зробити в цій ситуації.

Зрештою, я ж обіцяла. То буду вже моделлю до самого кінця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍