Читати книгу - "З різних світів, Вероніка Суховська (Shannon)"

Частина ІІІ: Пропозиція. Розділ 35

Вони не можуть тримати її вічно. Щойно відпустять, дівчина дотягнеться до ножа й тоді зможе обернутись на невидимку. Й тоді нехай роблять що хочуть. Серце шалено билось від страху, та вона намагалась приборкати себе. Це нічого. Одна помилка з їхнього боку, і дівчина миттю звільниться. Так вона собі думала.

А тоді перестала дихати, адже її “наречений” — хаха — намацав схований у рукаві ніж. Різко ворухнула рукою — ось він, останній шанс. Зараз лезо її задіне. Піде кров. Аби ж тільки нормально задів, бо для перетворення на невидимку однієї краплі не буде достатньо. Ніж опинився в руці у хлопця. Її зблідлий погляд був спрямований на лезо. Жодного болю на шкірі. 

— Це я заберу, — кивнув поряд інший чоловік, забираючи з рук Грега ніж. Її ніж. 

Дівчина розгублено подивилась на свою руку. Підняла рукав під пильним наглядом Грега. Дивлячись на свою бліду шкіру у шрамах, вона бажала побачити хоч щось. 

Та бачила лише шрами, що зʼявились через її необхідність чаклувати. Лише коли крапля впала на долоню, вона зрозуміла, що плаче. Це кінець. 

Ні. Вона мусить щось зробити. Однак вчепившись нігтями у руку, дівчина не добилась нічого, окрім здивованого вигуку хлопця, на який одразу ж поряд зʼявився його дружок. Взяв її за іншу руку, поглядом чіпляючись за шрами. Вони не здогадаються. Здогадатись про таке неможливо. 

— Відьма, — видихнув ліворуч від неї хлопець.

Вона пирхнула крізь сльози. Ні. Відьми такими не були. Їхня сила засновувалась на вірі в себе, на внутрішній впевненості. Вони не мали калічити себе, аби здобути хоч крихту магії, як це доводилось робити дівчині.

— Не можна дати їй покалічити себе, — сказав другий праворуч від неї.

Дівчина різко випрямилась і кинула на нього сповнений гніву погляд.

— Бо що, хочете залишити все собі? — з викликом спитала вона, зазираючи в блакитні очі чоловіка. Той дістав хустку з кишені й обмотав навколо її запʼястка. Він довго мовчав. Дівчина хмикнула. Ось, що з нею станеться. Вона знала, що її життя не закінчиться добре — для того треба було робити щось добре. Та все одно, розуміння, що цей час настав, було гірким. 

— Не хочу, аби ти чинила якусь дурість, — відповів чоловік тоді, коли відповіді вона вже не очікувала. Її рука опинилась прикутою до ліжка. Нехай то була лише хустка, але до біса міцна. 

Чоловік піднявся й прихопив зі стола ніж, ховаючи той з поля зору. Повторивши з другою рукою те саме, Грег нарешті відпустив її, але не відвинувся.

— Ну, вали вже звідси!

Хлопець поряд пирхнув.

— Я що, по-твоєму ідіот? Це міра безпеки. Як тільки хустки перестануть тебе розважати достатньо, знов потримаємо тебе за руки. 

Дівчина спробувала копнути його ногою, та Грег ухилився й пирхнув. Скоро їй стало нудно. Вони не робили нічого, лише спостерігали, аби дівчина не звільнилась. Тоді вона лягла спати. Чого б вони не чекали — ліпше бути бадьорою у час, якого вони чекають. Прокинувшись, якийсь час лежала, дивлячись у стелю. Сподівалась підслухати щось цікавеньке, або принаймні поглинутись у це заняття, аби перестати думати про власне майбутнє.

— Ви завжди такі нудні? — нарешті не витримала дівчина.

— Тобто? — спитав чоловік, що був трохи старше. Останні пів години поряд з дівчиною сидів саме він.

— Ні словом не перекинулись. Я наче ще жива, а почуваюсь вже як у могилі. До речі, могила мені перепаде? Чи ви вирішили покарати мене своєю нудьгою?

Вона повернула голову, дивлячись на них обох. Чоловіка, що сидів на ліжку поряд й хлопця, який сидів на стільці навпроти і їв яблуко. Рот її знов зрадницькі наповнився слиною. Ні, досить. Саме голод її сюди й привів. 

— Поки буде достатньо і нудьги, — відповів чоловік. Їй не сподобалось, як це прозвучало. 

Шлунок забурчав, щойно дівчина знов кинула жадібний погляд на яблуко. Хлопець піднявся зі стільця й вийшов з кімнати. 

— Я думала, ви друзі, — продовжувала вона, намагаючись відгорнути увагу вже не лише від роздумів про власну трагічну долю, але й від голоду. 

— То ти, виходить, спостережлива? 

Дівчина знизала плечима.

— Як тебе звати? 

— Хіба не все одно? — запитала вона у відповідь. До кімнати повернувся її ранковий “наречений” й, побачивши простягнуте яблуко в його руці, дівчина здивовано глянула на нього. Вірніше, хотіла. Та очі були прикуті до соковитого червоного фрукта. 

— Отруїв його для мене? — спитала вона, облизуючи губи. 

— Ми розв'яжемо тобі руки, аби ти поїла, — попередив хлопець. Інший чоловік пирхнув, але вона вже не звертала на те уваги. Не почувши відповіді щодо отрути, дівчина не змінила свого рішення. Щойно її руки звільнились, вона жадібно вчепилась у яблуко зубами, відчуваючи божественний смак на губах. Це яблуко було ще прекрасніше за ранковий пиріг. 

З коридора почувся якийсь шум, та їй було плювати. Нічого втрачати. Ніж вже у них. Поряд немає нічого гострого. Ці двоє стоять над нею, ніби вона не дівчина, а бомба, яка вибухне, якщо торкнеться себе. Єдине, що залишалося, це насолоджуватись, можливо, останнім яблуком у своєму житті. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍