Читати книгу - "Пробуджені фурії"

скруту. Та сама укріплена, прокурена витривалість, ті самі похмурі знизування плечима, ніби політика була якоюсь велетенською капризною погодною системою, проти якої нічого не вдієш.

Я повернувся до розглядання обрію.

Трохи згодом в лівій кишені задзвонив телефон. Я хвильку повагався, а тоді роздратовано сіпнувся, виловив його й притис до вуха.

— Так, кажи.

З туго скрученої електронної тиші виник привид якогось бурмотіння, сколихнувши безмовність парою крил, що кілька разів змахнули над головою. Натяк на голос. Слова потоком шепоту полилися мені у вухо.

часу лишилося небагато

— Так, ти казала, я пру так швидко, як тільки можу.

не зможу стримувати їх довше…

— Так, я працюю над цим.

працюєш зараз…

Це прозвучало як запитання.

— Так, я сказав…

тут крила… б’ються тисячі крил… і увесь світ розколотий…

Голос затухав, як погано налаштований канал, коливався, тріпотів і знову замовкав.

розколотий від краю до краю… це прекрасно, Мікі…

І все.

Я почекав, а тоді опустив телефон і зважив його на долоні.

Скривився й запхнув назад до кишені.

Сьюзі Петковськи зиркнула на мене.

— Погані новини?

— Можна й так сказати. Швидше рухатися не можна?

Вона вже знову стежила за водою попереду. Запалювала нову цигарку однією рукою.

— Якщо безпечно, то не можна.

— А скільки коштуватиме небезпека?

— Десь удвічі більше.

— Гаразд. Так і робіть.

Хмура вузенька усмішка підібралася до її губ. Вона знизала плечима, затушила цигарку й заклала її за вухо. Тоді потяглася до пультів рубки й потикала в кілька екранів. Масштаб на локаторі збільшився до максимуму. Вона прокричала щось до Михаїла на мадярському вуличному діалекті, який за той час, що мене не було, віднесло течією надто далеко, і я не вловив нічого, крім суті. «Іди вниз і не лізь до…» чогось. Він ненависно зиркнув на мене, а тоді відліпився від поручня і подався в каюту.

Вона повернулася до мене, але очей з пульта майже не зводила.

— Ви теж. Краще підіть та сядьте. Я наддам швидкості, й нас гарантовано трохи покидає на хвилях.

— Я можу триматися й тут.

— Так, але я була б спокійніша, якби ви були з ним. Я тут не зможу дуже відволікатися, а там ви матимете з ким поговорити.

Я знову подумав про обладнання, яким, як я бачив, напханий салон.

Навігаційні примочки, пульт розваг, налаштування струму. Дроти й гнізда. Я також пригадав поведінку того пацана — те, як він чухав роз’єми на шиї, і ту зсутулену нецікавість до всенького світу. Все склалося в картину, на яку я раніше не звертав уваги.

— Аякже, — сказав я. — Завжди добре з кимось поговорити, так?

Вона не відповіла. Можливо, вже поринула в барвисті зображення з локатора, що сканував наш курс через Обшир, або загрузла в чомусь іншому. Я залишив її наодинці з тими думками й подався на корму.

Турбіни над моєю головою зайшлися оскаженілим виском.

Розділ двадцять третій

Час на Трав’яному Обширі стоїть на місці.

Починається з того, що помічаєш деталі — вигнуті корені заростей цепеша, що проринали на поверхню, як напівзогнилі кістки якогось велетенського втопленого гуманоїда, випадкові чисті ділянки води, де бела-трава не зволила рости, і де видно вниз до блідо-смарагдового піщаного дна, пологу смугу прибою. Може, десь трапиться побачити закинутий, кількасотлітній каяк збирача, ще не повністю порослий мохом Сакате. Але таких видовищ небагато, і вони розкидані далеко одне від одного, тож із часом погляд зосереджується на великому пласкому обрії, а після того вже скільки не намагайся зосередитися на ближчих деталях, а погляд ніби сильною течією знову тягне вдалечінь.

Сидиш і слухаєш мірний звук двигунів, бо більше нічим зайнятися. Стежиш за обрієм і тонеш у власних думках, бо більше нема куди податися.

… скоріше…

Я довіряю тобі, Мікі. Придивися за нею, нею, нею, нею… Вона. Сильва сріблястогрива. Її обличчя…

Її обличчя, легенько змінене жінкою, котра виповзла назовні й украла його в неї. Її голос, майже непомітно модульований…

Я геть не знаю, чи повернеться Сильва Ошіма, і якщо так, то коли.

Я, Надю, намагаюся тобі допомогти, чорт забирай.

Вона думає, хто насправді цей довбаний Мікі Передчутливий, і чи воно безпечно бути з ним поруч. Чи не підісре він їй за найближчої нагоди.

Вона роздумує, в яку сраку ти несеш душі стількох мертвих жерців.

Худе обличчя Тодора Муракамі, його уважне обличчя на поромі. Дим із люльки, роздутий вітром.

Я думав, що ти зараз тусуєшся з Радулом Шегешваром. Ностальгія за рідним містом і дешева організована злочинність.

То чого ти знову йдеш на північ? Пора вертатися на свою стежку. До своєї роботи.

До своєї роботи. Ага, оце точно вирішить усі твої проблеми, Мікі.

І годі мене так називати, чорт тебе бери.

І крики. І розвернені дірки в хребтах на рівні шиї. І вага кортикальних пам'ятей у руці, досі слизьких від налиплого місива. І порожнеча, що ніколи не заповниться.

Сара.

До своєї роботи.

Я намагаюся допомогти, чорт забирай.

…скоріше…

Я довіряю тобі…

Я намагаюся допомогти, чорт…

…скоріше…

Я НАМАГАЮСЯ…

— Берег, — голос Сьюзі Петковськи лийнув із динаміка в каюті, лаконічний і досить твердий, щоб за нього вчепитися. — Висадка в Сорстауні за п’ятнадцять хвилин.

Я вже не супився і перевів погляд ліворуч, де кошутський берег знову потягнувся в наш бік. Він здіймався темною горбистою лінією на нечіткому обрії, а тоді наче підскочив ближче й на ньому проявилася низка пагорків, і подекуди спалахували білі дюни. Задня сторона Вчири, притоплені пеньки прадавнього гірського пасма, обтерті минулими геологічними епохами й перетворені на сімсоткілометрову дугу обтороченого болотами бар’єру для хвиль з одного боку й таким самим відрізком кришталево-білого піску з іншого.

Прийде день, — сказав мені старожил Сорстауна з пів сторіччя тому, — і море прорветься. — Прорветься й увіллється в Трав’яний Обшир, як армія загарбника прориває давно встановлений фронт. Зруйнує останні бастіони й розмиє пляж. — Прийде День, дядьку, — повільно повторював житель Сорстауна, — і я чув, що він промовляв обидва слова з великої букви, з такою усмішкою, в якій я навчився впізнавати типове серферське відсторонення, Прийде День, але Не Зараз. А до того треба вдивлятися в море, дядьку. Просто дивитися, не озиратися назад і не турбуватися про те, що його стримує.

Прийде День, але Не Зараз. Просто вдивляйся в море.

Гадаю, такі думки можна назвати філософією. На пляжі Вчира вони часто вважалися нею. Можливо, дещо обмеженою, але в інших місцях я бачив і набагато гірші способи поєднатися зі всесвітом.

Коли ми