Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Решту часу я розслаблявся в загальній залі «Золотого поні». Там мені потрібно було утвердитись як постійному клієнтові. Так я здавався б менш підозрілим.
Розділ двадцять дев’ятий. Крадіжка
Я щоночі повертався до своєї крихітної кімнатки на горищі в Анкера. Тоді замикав двері, вилазив із вікна та прослизав у кімнату до Віла чи Сіма — залежно від того, хто мав першим стерегти мене тієї ночі.
Хай як кепсько все було, я знав: якщо Емброуз збагне, що саме я вдерся до його апартаментів, стане незмірно гірше. Хоча мої ушкодження гоїлися, їх і досі було задосить, щоб мене виказати. Тож я старанно підтримував видимість звичного стану справ.
Якось пізно ввечері я припхався до закладу Анкера зі спритним завзяттям блукальця. Кволо спробував потеревенити ні про що і про все водночас із новою служницею Анкера, а тоді взяв пів буханця хліба і зник, піднявшись сходами.
За хвилину повернувся до пивниці. Моє тіло вкрилося потом від панічного жаху, а серце стугоніло у вухах.
Дівчина підвела погляд.
— Невже передумав щодо тієї випивки? — всміхнулася вона.
Я так швидко замотав головою, що аж волосся заметлялося довкола обличчя.
— Я часом не лишив своєї лютні тут увечері, як закінчив грати? — відчайдушно поцікавився я.
Вона хитнула головою.
— Ти поніс її геть, як і завжди. Пам’ятаєш, я ще питала, чи не треба тобі шпагату, щоб футляр не розвалився?
Я знову дременув угору сходами, прудкий, як та риба. А тоді, менш ніж за хвилину, повернувся.
— Ти впевнена? — запитав я, важко дихаючи. — Не можеш зазирнути за шинквас просто для певності?
Вона зазирнула, та лютні там не було. І в коморі не було. І на кухні.
Я піднявся сходами й відчинив двері до своєї малесенької кімнатки. Футляр для лютні мало де міг поміститись у приміщенні такого розміру. Під ліжком його не було. Він не стояв попід стіною біля мого письмового столика. Його не було за дверима.
Футляр для лютні був завеликий, щоб уміститись у стару скриню в ногах ліжка, та я все одно туди зазирнув. У скрині його не було. Знову зазирнув під ліжко — просто для певності. Під ліжком футляра не було.
Тоді я поглянув на вікно. На простий засув, який добре й регулярно змащував, щоб пересувати його, стоячи на даху за вікном.
Ще раз поглянув за двері. За дверима лютні не було. Тоді сів на ліжко. Якщо раніше я був стомлений, то тепер обернувся на щось геть інше. Я неначе перетворився на мокрий папір. Мені навіть дихати ледве вдавалося — наче хтось викрав із моїх грудей серце.
Розділ тридцятий. Дорожча за сіль
— Сьогодні, — радісно проголосив Елодін, — ми поговоримо про те, про що говорити не можна. А саме — подискутуємо про те, чому деякі теми не є дискусійними.
Я зітхнув і поклав олівець. Щодня я сподівався, що вже на цьому занятті Елодін дійсно чогось нас навчить. Щодня приносив підставку та один із дорогоцінних аркушів паперу, готовий скористатися миттю ясності. Щодня почасти очікував, коли Елодін засміється й визнає, що своєю нескінченною маячнею просто випробовував нашу рішучість.
І щодня залишався розчарований.
— Більшість важливих речей не можна говорити прямо, — заявив Елодін. — Не можна оприявнювати. На них можна лише натякати, — він поглянув на своїх нечисленних студентів у майже безлюдній лекційній залі. — Назвіть те, чого не можна пояснити, — показав на Уреша. — Вперед.
Уреш на мить замислився.
— Гумор. Якщо жарт пояснюють, то це вже не жарт.
Елодін кивнув, а тоді показав на Фентона.
— Іменування? — зронив той.
— Дешева відповідь, ре’ларе, — сказав Елодін із докірливою ноткою в голосі. — Але ти правильно вгадав тему моєї лекції, тож не будемо на це зважати.
Він показав на мене.
— Немає нічого такого, чого не можна було б пояснити, — твердо заявив я. — Якщо щось можна зрозуміти, то можна й пояснити. Можливо, пояснення не вдасться зробити гарним. Але це просто означає, що це складно, а не неможливо.
Елодін підняв один палець.
— Не складно чи неможливо. Просто безглуздо. Дещо можна лише висновувати, — він обурливо мені всміхнувся. — До речі, ти мав відповісти «музика».
— Музика пояснює сама себе, — сказав я. — Вона — це шлях, і вона — це мапа, що показує шлях. І те, й те водночас.
— Але ти можеш пояснити, як працює музика? — запитав Елодін.
— Звісно, — сказав я. Хоч і зовсім не був певен у цьому.
— Можеш пояснити, як працює музика, не вдаючись до музики?
Тут мені заціпило. Поки я намагався придумати якусь відповідь, Елодін повернувся до Фели.
— Кохання? — мовила вона.
Елодін здійняв брову так, ніби це трохи його обурило, а тоді схвально кивнув.
— Секунду, — промовив я. — Ми не закінчили. Не знаю, чи можу пояснити музику, не вдаючись до неї, та це не стосується справи. Це не пояснення, це — переклад.
Елодін просяяв.
— Саме так! — погодився він. — Переклад. Усе явне знання — це перекладене знання, а всякий переклад недосконалий.
— Отже, все явне знання недосконале? — запитав я. — Скажіть майстрові Брандеру, що геометрія суб’єктивна. Був би радий подивитися на вашу дискусію.
— Не все знання, — визнав Елодін. — Але більшість.
— Доведіть, — відказав я.
— Довести неіснування чогось неможливо, — буденним тоном втрутився Уреш. У його голосі відчувалася досада. — Це хибна логіка.
Тут я заскреготів зубами. Логіка таки була хибна. Я нізащо не припустився б цієї помилки, якби перед цим краще відпочив.
— То продемонструйте це, — відказав я.
— Гаразд, гаразд, — Елодін підійшов до Фели. — Візьмемо Фелин приклад.
Він узяв її за руку, зіп’яв на ноги й жестом наказав підвестися мені.
Я теж із неохотою звівся на ноги, і Елодін поставив нас навпроти одне одного так, щоб ми стояли до інших студентів у профіль.
— Ось двоє прекрасних молодих людей, — промовив він. — Вони зустрічаються поглядами через усе приміщення.
Елодін штовхнув мене у плече, і я хитнувся вперед на пів кроку.
— Він каже «привіт». Вона каже «привіт». Вона всміхається. Він збентежено переступає з ноги на ногу, — я припинив це робити, і всі інші стиха засміялися.
— У повітрі витає щось ефемерне, — проказав Елодін і став позаду Фели. Поклав руки їй на плечі та прихилився до її вуха. — Вона в захваті від його обрисів, — тихо додав він. — Їй цікаво, які в нього вуста. Вона думає, чи не її це суджений, чи не можна явити йому таємні куточки свого серця.
Фела опустила погляд, а її щоки спалахнули яскравим шарлатом.
Елодін неквапом обійшов нас і став позаду мене.
— Квоут дивиться на неї й нарешті розуміє, що вперше спонукало людей малювати. Різьбити. Співати.
Він обігнув нас ізнов і врешті став між нами, наче священник перед таїнством шлюбу.
— Між ними
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.