Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

є щось тонке й тендітне. Вони обоє це відчувають. Наче електричний розряд у повітрі. Майже непомітне, як іній.

Елодін поглянув мені просто в обличчя. Його темні очі були серйозними.

— Отже… Що ви робитимете?

Я поглянув на нього, геть розгубившись. Єдиним, про що я міг знати менше, ніж про іменування, було залицяння до ­жінок.

— Тут є три шляхи, — сказав іншим студентам Елодін і підняв один палець. — Перший. Наші юні закохані можуть спробувати висловити свої почуття. Можуть спробувати зіграти ледь чутну пісню, яку співають їхні серця.

Елодін зупинився задля ефекту.

— Це — шлях чесного дурня, і він не закінчиться доб­ром. Те, що існує між вами, занадто трепетне для розмов. Це така легка іскорка, що загасити її можна навіть найлегшим подихом.

Майстер-Іменувач похитав головою.

— Навіть якщо ви розумні й умієте говорити, ви приречені на цьому шляху. Бо, хоча ваші вуста й можуть говорити однією мовою, ваші серця — ні, — він напружено поглянув на мене. — Це — проблема перекладу.

Елодін підніс два пальці.

— Другий шлях обачніший. Ви розмовляєте про дрібниці. Про погоду. Знайому п’єсу. Проводите час у товаристві. Тримаєтеся за руки. І при цьому поволі вивчаєте таємні сенси слів одне одного. Так, коли настає час, можна говорити, надаючи своїм словам підтексту задля взаємного розуміння.

Елодін змахнув рукою в мій бік.

— А ще є третій шлях. Шлях Квоута, — він став пліч-о-пліч зі мною, навпроти Фели. — Ти відчуваєш, що між вами щось є. Щось чудове й тендітне.

Він романтично зітхнув, наче закоханий.

— І ти, бажаючи певності в усьому, вирішуєш форсувати питання. Йдеш найкоротшим шляхом. Думаєш, що найпростіше — це найкраще, — Елодін простягнув руки й несамовито потягнувся ними до Фели, неначе хапаючись за неї. — Тож ти тягнешся й хапаєш цю дівчину за груди.

Усі, крім Фели й мене, приголомшено зареготали. Я набурмосився. Вона схрестила руки на грудях. У неї почервоніли лице й шия аж до сорочки.

Елодін повернувся до Фели спиною й поглянув мені в очі.

— Ре’ларе Квоуте, — серйозно проказав він. — Я намагаюся показати твоєму сонному розуму витончену мову, якою шепоче світ. Намагаюся звабити тебе розумінням. Намагаюся тебе навчити, — він нахилився вперед так, що його обличчя мало не торкнулося мого. — Годі хапати мене за цицьки.

***

Із заняття Елодіна я пішов у кепському настрої.

Хоча, правду кажучи, останні кілька днів мій настрій і так був кепським, просто по-різному. Я намагався приховувати це від друзів, але почав ламатися від свого тягаря.

Добила мене втрата лютні. Все інше я міг спокійно витерпіти — і пощипування від опіку на грудях, і постійний біль, що нив у колінах, і недосипання. Невідступний страх, що я втрачу алар не в той час і раптом заблюю кров’ю.

Я давав раду всьому: відчайдушній нужді, досаді на уроки Елодіна. Навіть новій тривозі, викликаній тим, що я знав: по той бік річки чекає Деві зі сповненим люті серцем, трьома краплинами моєї крові та аларом, подібним до океану під час бурі.

Однак утратити лютню — це вже було занадто. Річ була не лише в тому, що я потребував її, щоб заробляти на кімнату й харчі в Анкера. Не лише в тому, що від лютні залежала моя здатність заробляти на прожиток у разі вигнання з Університету.

Ні. Просто з музикою я міг упоратися з усім іншим. Музика була тим клеєм, що тримав мене вкупі. Всього два дні без неї — і я вже розпадався.

Після заняття з Елодіном мені була нестерпна думка про те, щоб іще кілька годин горбитися за робочим столом у Промислі. Руки боліли від самої думки про це, а в очах від недосипання наче пісок з’явився.

Тож натомість я повернувся до закладу Анкера на ранній обід. Вигляд у мене, напевно, був доста жалюгідний, бо Анкер приніс мені до супу подвійну порцію бекону й маленьке пиво на додачу.

— Як минула вечеря, якщо не секрет? — запитав Анкер, спершись на шинквас.

Я поглянув на нього.

— Прошу?

— Та з твоєю юною дамою, — сказав він. — Я не надто допитливий, але гонець саме приніс її. Довелося її прочитати, шоб дізнатися, для кого вона.

Я оторопіло витріщився на Анкера.

Він спантеличено поглянув на мене, а тоді насупився.

— Хіба Лорел не віддала тобі твоєї записки?

Я мотнув головою. Анкер гірко вилаявся.

— Присягаюся, у цієї дівки в голові часом так порожньо, шо крізь неї сонце має світити, — він почав порпатися за шинквасом. — Позавчора гонець лишив для тебе записку. Я сказав їй віддати записку тобі, коли ти прийдеш. Ось вона.

Він продемонстрував вологий і доволі зачуханий папірець, а тоді передав його мені.

Там було написано:

Квоуте,

Я знову в місті й була б дуже рада товариству одного чарівного пана за вечерею сьогодні. На жаль, вільних кандидатів немає. Не хотів би долучитися до мене в «Розколотому кілку»?

Чекаю,

Д.

Мій настрій трохи покращився. Записки від Денни були рідкісним задоволенням, а на вечерю вона мене ще не запрошувала. Хоч я й розсердився через те, що проґавив Денну, від думки про те, що вона повернулася й дуже хоче мене побачити, мій настрій суттєво покращився.

Я зжер обід і вирішив пропустити лекцію із сіаруської, щоб натомість піти до Імрі. Я не бачив Денни понад виток, і здавалося, що покращити мені настрій не може нічого, крім зустрічі з нею.

Мій ентузіазм трохи вщух, коли я перетнув річку. Шлях був довгий, і коліна занили, перш ніж я бодай дістався Кам’яного мосту. Сонце сяяло пронизливо яскраво, та гріло недостатньо, щоб побороти холод раннього зимового вітру. Від дорожньої куряви, що летіла в очі, я почав задихатися.

Денни не було в жодному із шинків, у яких вона зазвичай бувала. Вона не слухала музику в «Кранах» чи в «Козлі у дверях». Її не бачили ні Деох, ні Станчіон. Я вже побоювався, що вона могла зовсім піти з міста, поки я був зайнятий. Вона могла піти на кілька місяців. Могла піти назавжди.

А тоді я завернув за ріг і побачив, що Денна сидить під деревом у невеликому громадському саду. В одній руці вона тримала листа, а в другій — з’їдену до половини грушу. Де вона роздобула грушу в таку пізню пору року?

Коли я опинився на середині саду, до мене дійшло, що вона плаче. Я зупинився на місці, не відаючи, що робити. Хотілося допомогти, але не хотілося заважати. Можливо, найкраще було б…

— Квоуте!

Денна відкинула залишки груші, скочила на ноги й помчала моріжком до мене. Вона всміхалася, та очі в неї були червоні. Денна витерла щоки однією рукою.

— У тебе все гаразд? — запитав я.

У неї в очах забриніли нові сльози, та впасти вони не встиг­ли: Денна замружила очі й різко замотала головою.

— Ні, — відповіла. — Не зовсім.

— Можна чимось допомогти? — запитав я.

Денна витерла очі рукавом сорочки.

— Ти допомагаєш уже тим, що стоїш тут.

Вона склала листа маленьким квадратиком і запхала його в кишеню. А тоді всміхнулася ще раз. Усмішка була не натужна, не з тих, які носять, наче маски. Вона всміхалася по-справжньому, гарно, попри сльози.

Затим Денна схилила