Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

– порахував Міллер. – Скількох ти візьмеш на себе?

Голден здивовано повернувся до детектива, але по обличчю зрозумів, що коп у відставці жартує.

– Зараз не до жартів. Як нам пробитися крізь це?

– Три десятки чоловіків з кулеметом та чистою лінією вогню. І до слова – жодного укриття на останніх двадцяти метрах, – відповів Міллер. – Ми не проб’ємось.

РОЗДІЛ 30. Міллер

Обпершись на ряд автоматів пачінко, на яких ніхто не грав, вони сиділи на підлозі і спостерігали за хвилями насилля, мов за футбольним матчем. Міллерів капелюх був надітий на зігнуте коліно. За спиною час від часу дрижало – один з дисплеїв зациклився на початку гри. Ліхтарі яскраво блищали. Поряд важко дихав Голден, наче біг марафон. А навколо, мов на малюнку Ієроніма Босха, рівень казино Ероса готувався до смерті.

Бунт видохся сам по собі. Чоловіки й жінки збилися у невеликі гурти. Охорона проходила між ними, погрожуючи і розганяючи тих, які здавалися завеликими і некерованими. Щось згоріло настільки швидко, що очищувачі повітря не встигли вловити сморід розталого пластику. Фонова музика у стилі бхангра змішувалася з рюмсанням і зойками розпачу. Якийсь ідіот лементував до не-копа: він, мовляв, адвокат, він, мовляв зняв усе це на відео, мовляв, хто б не був відповідальний – він матиме великі проблеми. Міллер помітив, що довкола конфронтації почав збиратися натовп. Чоловік у поліцейських обладунках послухав, покивав, а потім вистрілив адвокату в коліно. Натовп розлетівся навсібіч, окрім однієї жінки, адвокатової дружини чи подружки, яка верещала, нахилившись до нього.

А в Міллеровій голові все потроху йшло шкереберть. Він знав, що в його мозку існувало дві різні свідомості. Одна звична, добре відома. Та, що обдумувала і рахувала все, що відбувалося – коли і який наступний крок зробити, аби з’єднати крапки між станцією Феб, Церерою, Еросом і Жульєттою Мао, як розслідувати цю справу. Ця його версія сканувала натовп так, немовби оглядала місце злочину, чекала на деталі, на якісь зміни, що їх можна узяти до уваги. Підштовхувала його у правильний бік, до вирішення справи. Це була короткозора, тупа версія його, яка не могла уявити власної смерті, і вона була впевнена, в-п-е-в-н-е-н-а, що щось буде після.

Інший Міллер був інакшим. Тихішим. Можливо, сумним, але цільним. Багато років тому він читав поему «Само-смерть», і дотепер він не розумів цього терміну. Вузол в його психіці було неможливо розв’язати. Вся енергія, яку він направив на утримання всього в купі – Церери, його шлюбу, його кар’єри, його самого – тепер вивільнилась. Цього дня він застрелив більше людей, аніж за всю кар’єру копа. Він почав, лише почав усвідомлювати, що закохався в об’єкт своїх пошуків після того, як впевнився, що її втрачено. Він недвозначно бачив, що хаос, утриманню якого він присвятив усе життя, був сильніший, ширший і значно потужніший, ніж він сам колись був. Жодних компромісів, на які варт було піти, не досить. Його само-смерть розкрилася в ньому, і її чорне цвітіння не потребувало підтримки. Це було полегшення, розслаблення, довгий і повільний видих після затримки вдиху, що тривав десятиліттями.

Він зруйнований, але це не проблема, тому що він помирає.

– Агов, – почулося від Голдена, гучніше, аніж очікував Міллер.

– Га?

– Ти колись у дитинстві дивився «Міско і Маріско»?

Міллер посміхнувся:

– Дитяче шоу?

– Там ще було п’ятеро динозаврів і злий хлопець у великому рожевому капелюсі, – пояснив Джим і замугикав легку мелодію, під яку неважко було рухатись. Міллер прикрив очі і почав підспівувати. Колись у музики були слова, але тепер залишились серії високих і низьких звуків, які піднімалися і опускалися, а кожен дисонанс вирішувався наступною нотою.

– Клянуся, щось таке було, – здивувався Міллер, коли вони дійшли до кінця.

– Я любив це шоу. Останній раз, коли його дивився, то мені було вісім чи дев’ять, – вів своєї Голден, – прикольно, як такі штуки залишаються з тобою.

– Ага, – погодився детектив. Відвернувся, кашлянув і виплюнув щось червоне. – Ти як там, тримаєшся?

– Думаю, я в нормі, – відповів капітан і за мить додав: – Поки не встаю.

– Нудить?

– Щось на кшталт, ага.

– Мене теж.

– Що ж воно таке? – запитав Голден. – Тобто на біса це все потрібно? Чому вони це роблять?

Питання в лоба. Винищити Ерос, власне, винищити будь-яку станцію в Поясі було дуже просто. Будь-хто з одним роком вивчення небесної механіки за плечима міг розігнати досить велику скелю до досить високої швидкості, аби розколоти станцію навпіл.

З тими зусиллями, які прикладав «Протоґен», вони могли знищити систему постачання повітря, отруїти її або зробити все, що захотіли б. Це не було вбивство. Це не був навіть геноцид.

І потім, тут було все це обладнання для нагляду. Камери, зв’язок, датчики для повітря і води. Для цього лайна могло бути лише два пояснення. Або протоґенські виродки, які з’їхали з глузду, хочуть спостерігати за смертю людей, або…

– Вони не в курсі, – відповів Міллер.

– Що?

Він повернувся, аби глянути на Голдена. Зараз у стерна стояв перший Міллер, детектив, оптиміст, той, що хотів розібратися. Його само-смерть не боролася, бо вона, звісно, не боролася взагалі. Міллер підняв руку, мов читав лекцію новачку:

– Вони не знають, що воно таке, або не розуміють, до чого це призведе. Воно несхоже навіть на камеру тортур. За усім наглядають, еге ж? Датчики для води і повітря. Це чашка Петрі. Вони не знають, що робить ця хрінь, яка вбила Жулі. Але таким робом хочуть дізнатися.

Голден насупився:

– В них що, лабораторії нема? Місця, де ти можеш капнути цим лайном на якихось тварин абощо? Тому що в ході цього експерименту явно були допущені помилки.

– Можливо, їм потрібен справді великий зразок, – міркував Міллер, – чи це не над людьми дослід. Можливо, їм цікаво, що станеться зі станцією.

– Яка життєрадісна думка,– в’їдливо прокоментував Голден.

Жулі Мао в Міллеровій голові відкинула волосся від очей. Вона була суворою, у погляді читалися вдумливість, зацікавленість, стурбованість. Це все мало сенс. Це було схоже на одну з тих проблем небесної механіки, в якій кожен рух і поштовх здаються випадковими, аж поки не вкладаються в красиве рішення. Що було нез’ясованим – стало неминучим. Жулі йому посміхалась. Жулі була як Жулі. Якою він уявляв, такою вона й була. Міллер, що підписався під власною