Читати книгу - "Ключі Марії"

човні. Від екрана повіяло південним теплом. На душі стало спокійніше.

— Ось де можна сховатися від усього зайвого, — позаздрив Бісмарк старому археологу. — Він зміг! А що якби і я зміг? Тільки за які гроші? За які гроші туди і за які гроші там?

«Екранне тепло» від оцифрованої фотографії зникло. Думки поверталися до реальності. А вона не тішила. Кількість загадок збільшувалася з кожним днем, і відповідно розмір зрозумілого йому світу зменшувався. Тепер цей розмір можна було підрахувати в квадратних метрах, яких при цьому виявилося б менше, ніж у його помешканні. Бо одна симпатична загадка лежала зараз у хворобливому стані на його канапі і при цьому не викликала повної довіри.

— Ну гаразд, — рішуче видихнув Олег, вирішивши спрямувати думки в продуктивніше русло. — Подивимося краще на молодих археологів. Яким далеко ще до Греції і до старості.

Він вивів на екран чорно-біле групове фото з розкопок біля Софійського собору. Збільшив обличчя. Вдивляючись у кожне з них, підставляв прізвище, намагався прочитати в їхніх очах характер і думки. Вони стояли, жартівливо тримаючи в руках лопати лезами вгору. Саме ці лопати робили фото потішним, але обличчя археологів не відповідали комічній фото постановці. Обличчя вирізнялися серйозністю. А може, в цьому і був сенс фото — з поважним виразом обличчя робити очевидні дурниці? Польський, Красницький, Ревенко, Клейнод та Ігор Вавріков з органів. Він тримав лопату мовби неохоче, наче його змусили стати в таку позу всупереч його бажанню.

Олег знову втупився в Польського. З чотирьох археологів він зараз єдиний живий. Сьогодні він єдиний, хто знає правду: що там було знайдено і чому про ці розкопки не опубліковано жодної роботи. Бісмаркові здавалося, що якщо він і не знає відповіді, то, щонайменше, її відчуває або, точніше, передчуває. Саме тому, що про ці розкопки нікому нічого не відомо, Польський і живий досі. І не просто живий, а живий у Греції і не має, схоже, жодних фінансових проблем. Решта троє мертві. А ось Ігор Вавріков? Він теж мертвий чи живий?

Бісмарк перевів погляд на «представника» з КГБ. «Він тут молодшій за інших? — замислився Олег. — Цікаво, наскільки?»

Збільшив його обличчя на екрані до початку розпливання-розмазування старовинних чорно-білих «пікселів». І тут його пронизала думка — згадав нечітке через відстань і погане освітлення обличчя господаря будинку з балконом на Редутній. Скинув з мобільника на комп’ютер знимки, зроблені на Печерському пагорбі. Тільки на одному з них можна було хоч трохи розпізнати риси обличчя. Олег порівняв обличчя Ваврікова на екрані і обличчя старого з Редутної.

— Цікаво! — прошепотів він і затамував подих, перетравлюючи свою здогадку. — Схоже, що у нас тут знайшовся «дядько» Ігор власною персоною.

«Його ж, як і мене звали, Ігорем» — пролунав у пам’яті голос Клейнода.

— Ну що? — Олег відчув, як у нього в грудях зароджується азарт гравця, яким був справжній Отто фон Бісмарк, і яким, можливо, мав бути Георгій Польський, щоб пережити інших і облаштувати своє комфортне життя на грецькому острові Андрос. Принаймні, це був азарт людини, яка напала на слід скарбів або таємниці і розуміла, що тепер залишилося тільки не звертати з обраного шляху, що веде просто до розгадки.

Серце від збудження кинуло Олегові в голову кров. Удар серця по скронях задзвенів у вухах.

— Дві людини допоможуть мені його остаточно впізнати! — вирішив він. — Клейнод і Ріна!

Він зберіг окремо збільшене обличчя полковника Ваврікова зі старої фотографії. Сів з розкритим ноутом на стілець біля канапи, але тут його рішучість дала збій. Він боковим зором побачив, що обличчя дівчини наче посиніло, втратило колір життя. Нахилився до неї і не відчув її подиху.

Перелякавшись, випустив з рук ноут на підлогу. Поклав долоню на її чоло. Воно було холодним, але мокрим. Він витер руку об ковдру. Вловив запах поту. Доторкнувся до її шиї. І знову пальці стали мокрими.

— Чорт! — вирвалося у нього.

Він скинув з Ріни коц і ковдру, почав її роздягати. Стягнув джинси, колготки, светрик і майку з ліфчиком. Вона, геть мокра, залишилася на ліжку в одних синіх трусиках. Його очі на хвилю зупинилися на родимці, схожій на серп місяця.

Вибіг у ванну, повернувся з мокрим рушником, став її витирати, кидаючи на обличчя нервові погляди, наче чекаючи, що ось-ось вона розплющить очі.

Після мокрого рушника, витер її сухим і накрив простирадлом. Знову сів поруч, забувши і про Ваврікова, і про Грецію, і про ноут на підлозі біля ніг. Віддихався. Через кілька хвилин засунув руку під простирадло, щоб перевірити, чи не змокріла вона знову. Відчув на пальцях вологу. Відсмикнув простирадло і зрозумів, що торкнувся її грудей, на яких виступила крапля молока. Груди не здавалися набубнявілими, переповненими молоком.

І тут її вії здригнулися. Губи ворухнулися. Олег машинально підніс пальці до її губ, провів по них і відчув, як губи мовби щипнули подушечку вказівного пальця, того самого, який щойно торкнувся грудей і став мокрим від молока.

Він знову почув її подих. І знову зауважив тремтіння вій. А крапля молока на одному персі збільшилася в розмірі і ось-ось готова була скотитися на живіт.

Олег зняв її пальцем і, не зовсім розуміючи чому, знову торкнувся «молочним» пальцем її губ. І відчув, як вона облизала його палець.

Її очі ледь помітно розплющилися.

— Ще! — попросила пошепки.

У ямці на її животі білою живою цяткою блищало молоко, що скотилося краплями з грудей. Олег умочив палець і підніс його до губ Ріни. Її губи стали сильнішими і твердішими. Її очі розплющилися ширше. Вона з очікуванням дивилася на Олега.

Він здивовано похитав головою і знову вмочив вказівний палець у ямку на животі, куди скотилися ще дві великі молочні краплі.

Розділ 60

Сянок — Львів, червень 1941. Гарна новина й перехід через гори

Олесь із цікавістю розгорнув газету й прочитав, що «у Львівському обкомі партії відбулася нарада з питань ідеологічної роботи. На нараді було відмічене те абсолютно недопустиме явище, що й досі в деяких навчальних закладах Львова, зокрема в університеті імені І. Франка з професорських кафедр проповідуються реакційні, антинаукові концепції ідеолога українських буржуазних націоналістів Михайла Грушевського. Професори Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, Богдан Курилас, Остап Маркович у своїх лекціях пропагують погляди, що не мають нічого спільного з марксистською історіографією. З цього приводу було кілька дискусій при кафедрі історії, під час яких згаданим професорам указували на їхні помилки. Але вони продовжують розвивати перед студентством буржуазно-націоналістичні теорії й нікого у Львові це не стурбувало».

Далі ще раз було згадано його батька з приводу того, що він на лекції розповідав про те, як «під час брусиловського прориву в 1914 році населення Західної України тікало від наступаючої російської армії на захід разом з австрійцями».

— Бачу, тато доволі необережний, — сказав Олесь і показав Ареті газету.

Вона швидко пробігла очима обидва уступи і стенула плечима.

— Очевидно, що він їм все ще потрібен. Інакше б арештували. Однак, зволікати не можна. Нам пора. Треба вийти з міста перед комендантською годиною. Вона на прикордонні настає