Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

class="p1">Якось раз увечері, коли молодші вже вляглися в ліжка, а старші хлопчики сиділи в класі біля каміна, намагаючись придумати собі якусь розвагу, Демі знайшов новий спосіб розв’язати цю проблему.

Схопивши кочергу, він почав походжати кімнатою з криками:

– Шикуйсь! Пра-во-р-руч!

А коли хлопчики, сміючись і штовхаючись, вишикувалися, Демі сказав:

– Даю вам дві хвилини, щоб кожен придумав, чим би нам зайнятися!

Франц щось писав, Еміль читав біографію лорда Нельсона, тож вони не приєдналися до цієї веселої компанії, але всі інші взялися завзято думати й до призначеного терміну відповіді були готові.

– Ну, Томе! – й кочерга доторкнулася голови Томмі.

– Жмурки.

– Джек?

– Граймо в карти, ставка – цент.

– Дядько забороняє грати на гроші. Ден!

– Влаштуємо битву між греками й римлянами.

– Надутий Качан!

– Пекти яблука, робити повітряну кукурудзу, смажити каштани й бити горіхи.

– Дуже добре! Прекрасно! – одразу вигукнули кілька хлопчиків.

Пропозицію Качана поставили на голосування й ухвалили більшістю голосів.

Деякі негайно помчали в підвал за яблуками, інші пішли на горище за горіхами й каштанами, а решта – за кукурудзяними зернами.

– Чи не запросити нам дівчаток? – запропонував Демі.

– Дейзі добре смажить каштани, – сказав Нет, якому хотілося, щоб прийшла його маленька подруга.

– А Нен – кукурудзу. Отже, потрібно покликати обох, – додав Томмі. – Йдемо за ними!

Він взяв Демі за руку, й вони відправилися за дамами. Дейзі й Нен шили з тіткою білизну для новонародженої дитини пані Карні.

– Будь ласка, мем, дозвольте дівчаткам піти ненадовго з нами, – сказав Томмі, примруживши одне око, щоб натякнути на яблука, клацнувши пальцями для позначення повітряної кукурудзи та скреготнувши зубами, щоб дати уявлення про горіхи.

Дівчата прекрасно зрозуміли цю пантоміму й зняли наперстки раніше, ніж пані Джо встигла вирішити, чи то на Томмі напали конвульсії, то він придумав якусь нову витівку.

Демі поспішив роз’яснити, в чому справа. Дозвіл негайно ж було отримано, й джентльмени повернулися разом із дамами.

Уся компанія грілася біля каміна. Яблука поставили в піч, каштани весело підстрибували на розігрітому деку, кукурудза відчайдушно клацала у своїй дротяній темниці. Ден колов свої найкращі горіхи, всі сміялися й весело перемовлялися, хоч за вікнами стукав дощ і завивав вітер.

– Чому Біллі схожий на цей горіх? – запитав Еміль, жарти в якого іноді були дуже злі.

– Бо він розколотий, – відповіла Нен.

– Ви не повинні сміятися над Біллі: адже він не може відплатити вам тим же, – сказав Ден, з усієї сили вдаривши по горіху. – Це низько!

– А до якого сімейства комах належить Блек? – запитав вічний миротворець Франц, бачачи, що Еміль збентежений, а Ден – похмурий.

– До родини комарів, – відповів Джек.

– Чому Дейзі схожа на бджілку? – запитав Нет.

– Бо вона цариця вулика.

– Ні.

– Ну, тоді говори сам.

– Бо вона готує смачні речі, завжди зайнята й любить квіти, – сказав Нет, а Дейзі почервоніла від задоволення, слухаючи ці похвали.

– А чому Нен схожа на осу? – запитав Томмі, який вже встиг посваритися з Нен, і, не чекаючи відповіді, додав: – Бо вона злючка, дзижчить через всякі дурниці й жалить, як оса!

– А на яку річ з посуду схожий Томмі? – негайно відгукнулася Нен, струснувши головою.

– На перечницю, – відповів Нед.

Завваживши, що розмова знову набуває неприємного спрямування, Франц поспішив змінити тему.

– Зробімо так: той, хто зараз увійде до кімнати, повинен буде розповісти нам якусь історію, – запропонував він.

Всі погодилися. Чекати довго не довелося. Через кілька хвилин почулися важкі кроки, й увійшов Сайлес з оберемком дров. Його зустріли гучними криками, а він зупинився, роззираючись на всі боки, зі здивованою усмішкою на червоному обличчі. Франц пояснив йому, в чому справа.

– Он воно що! Але я не можу розповісти ніякої історії, – сказав Сайлес і, поклавши дрова, попрямував до дверей. Тоді хлопчики схопили його за руки, посадили на стілець і зажадали розповіді, бо інакше не випустять з кімнати. Зрештою добродушний велетень здався.

– Я знаю тільки одну історію, та й то про коня, – пробурчав він, дуже задоволений таким прийманням.

– Розкажіть! Розкажіть її! – закричали хлопчики.

– Ну, добре, – погодився Сайлес, і, відхилившись на стільці, заклав пальці в пройми жилета. – Я служив під час війни в кавалерії, й мені довелося брати участь у багатьох битвах. Мій кінь, Майор, був дуже слухняним, і я любив його, як людину. Він не вирізнявся красою, зате мав лагідну вдачу й витривалість. Під час першого ж бою він мене дечого навчив і подав хороший приклад. Ось про це я вам і розповім.

Не стану описувати, як люди билися між собою і який це жах – у мене й слів таких не знайдеться. Скажу тільки, що сам я так розгубився від усього цього жахіття, що був наче вві сні. Нам звеліли йти в атаку, ми поскакали вперед, туди, де відбувалася різанина. Мене поранили в руку, я впав з сідла й залишився позаду з кількома пораненими й убитими, а всі інші поскакали вперед.

Отямившись, я встав і роззирнувся, шукаючи свого Майора, бо вирішив, що з мене вже досить війни. Майора ніде не було видно, тож я пішки попрямував до табору. Аж раптом почув іржання й, озирнувшись, побачив Майора, який дивився на мене, ніби не розуміючи, чому я йду від нього.

Я свиснув, і він, як завжди, одразу підбіг до мене. Моя ліва рука була в крові й дуже боліла, тому я ледве зміг сісти в сідло, щоб їхати в табір, бо почувався дуже погано й був слабкий, як жінка. Кажуть, це з багатьма буває під час першого бою. Але нічого не зміг вдіяти. Майор виявився хоробрішим за мене, він не хотів йти в табір, натомість задкував і пирхав, наче збожеволівши від шуму битви й запаху пороху. Я намагався наполягти на своєму, але не зміг з ним впоратися, тож довелося поступитися. І що ж зробив цей хоробрий Майор? Він помчав щодуху туди, де билися, і ми з ним потрапили в саму гущу битви.

– Який молодець! – вигукнув Ден, а решта хлопчиків так захопилися розповіддю, що забули про свої яблука й горіхи.

– Чорт мене візьми на цьому місці, якщо мені не стало соромно за самого себе! – прокоментував свої дії Сайлес, розпалившись від однієї згадки про той день. – Я зовсім збожеволів, забув про свою рану, рубав направо й наліво – доти, поки поруч не вибухнула граната й не поклала багатьох з нас.

Що було потім – не знаю. Коли прийшов до тями, битва вже скінчилася. Я лежав біля стіни, а біля мене – бідний Майор, теж поранений. У мене була зламана нога,