Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

У Румунії, де десятки тисяч селян примусово записали в колгоспи восени 1950 року і де режим мав змогу без обмежень застосовувати силу, майбутній президент Ніколае Чаушеску зміг лише в 1962 році гордо оголосити про завершення селянської колективізації «на три роки швидше від запланованого». У Болгарії впродовж перших двох п’ятирічок, які розпочалися в 1949 році, родючі сільськогосподарські землі були повністю зосереджені у власності держави. У Чехії, де колективізація стартувала доволі пізно (у 1956 році більшу частину орних земель усе ще обробляли фермери-власники), 95% земель сільськогосподарського призначення відібрали в подальші десять років, і дещо менше (85%) — у відсталих та важкодоступних регіонах Словаччини. Але тут, як і в Угорщині та й у всьому регіоні, незалежні селяни залишилися тільки на папері. Заходи, які проти них вживали, та знищення ринків і мереж постачання неухильно призвели до їх збідніння та розорення.

Нераціональні, подекуди химерні заходи радянської економічної політики точно копіювали в усіх країнах блоку. 30 вересня 1948 року Георге Георгіу-Деж, лідер Румунської комуністичної партії, проголосив: «Ми хочемо досягти соціалістичного накопичення коштом капіталістичних елементів у сільській місцевості» — у країні, де «капіталістичний елемент» у сільській економіці був явно відсутній. У Словаччині впродовж 1951 року були навіть спроби вирядити міських службовців та урядових бюрократів у поля. «Операція 70 000 мають бути продуктивними» — так вона називалась — виявилася катастрофічною, тож її швидко згорнули; але такі спроби в дусі маоїзму діяти на випередження, що мали місце лише за вісімдесят кілометрів на схід від Відня, красномовно ілюструють дух часу. Тим часом повсюди, зокрема в нещодавно радянізованих країнах Балтії, комуністична земельна реформа призвела до тривалого дефіциту там, де дотепер продукти харчування були доступні й дешеві[101].

Щоб зарадити цій очевидній управлінській поразці, влада запровадила закони радянського типу, які встановлювали кримінальну відповідальність за «паразитизм», «спекуляцію» та «саботаж». 27 березня 1952 року суддя та член Національної асамблеї Чехословаччини, доктор наук Зденка Патчова звернулася до своїх колег-законотворців із такими словами: «Викриття справжнього обличчя селянських багатіїв — це першочергове завдання судових процесів… Непостачання та невиконання [сільськогосподарського] виробничого плану — це саботаж, який має суворо каратися». Як видно з цього відданого наслідування радянської риторики зразка 1930-х років, відраза до селянина та успішне втілення сільської колективізації були одним із головних випробувань сталінської доктрини.

У короткій перспективі реалізація планів для промисловості за радянськими зразками не була аж такою очевидно катастрофічною: з деякими речами командні економіки можуть цілком добре впоратись. Колективізація землі й знищення малих підприємств вивільнило велику кількість чоловіків та жінок для роботи в шахтах і на заводах; цілеспрямована сфокусованість комуністів на інвестуванні у важку промисловість за рахунок споживчих товарів і послуг гарантувала небачене зростання обсягів виробництва. Усюди були встановлені п’ятирічки зі скажено амбітними цілями. За валовими показниками виробництва темпи зростання на першому етапі індустріалізації прото приголомшували, особливо в таких країнах, як Болгарія чи Румунія, які почали практично з нуля.

Кількість працівників сільського господарства навіть у Чехословаччині, найбільш урбанізованій державі регіону, у 1948‒1952 роках упала на 18%. У радянській зоні Німеччини виробництво сталевої сировини зросло зі 120 тисяч тонн у 1946 році до понад 2 мільйонів тонн — у 1953-му. Частини Східної Європи (Південно-Західна Польща, промисловий район на північному заході від Бухареста) змінилися просто на очах: поставали цілі нові міста, як-от Нова Гута біля Кракова, де мали жити тисячі працівників, які виробляли залізо, сталь і верстати. Напівмілітаризовану, монолітну індустріалізацію першого покоління, яку впроваджували в міжвоєнному Радянському Союзі, тепер проганяли по країнах Радянського блоку у відповідно зменшених масштабах. Так само як колись у Росії, комуністи відтворювали в Східній Європі скорочену та прискорену версію західноєвропейської промислової революції ХІХ століття.

З такої перспективи економічна історія Східної Європи після 1945 року дещо подібна до тенденцій відновлення Європи Західної, яке відбувалося в ті самі роки. У Західній Європі теж віддавали перевагу інвестуванню в продуктивність та обсяги виробництва, аніж у постачання споживчих товарів і послуг, хоч План Маршалла і пом’якшив болючість цієї стратегії. У Західній Європі цілі виробничі галузі та регіони теж мали низькі стартові позиції, а впродовж 50-х років ХХ століття в Італії та Франції теж відбулися стрімкі хвилі урбанізації. Але на цьому подібність закінчується. Особливість економічної історії комуністичної Східної Європи полягає в тому, що, окрім вугілля, сталі, заводів та багатоповерхівок, радянська індустріалізація першого покоління призвела до гротескних викривлень і суперечностей навіть у більшому масштабі, ніж у самому СРСР.

Після того як у січні 1949 року створили Комекон (Раду економічної взаємодопомоги[102]), були визначені правила торгівлі між комуністичними країнами. Кожна країна мала здійснювати двосторонню торгівлю з Радянським Союзом (ще одне відлуння вимог нацистської доби, тільки в ролі Берліна знову ж таки виступала Москва) та відігравати певну роль, умови якої не підлягали обговоренню, у міжнародній комуністичній економіці. Отож Східна Німеччина, Чехословаччина й Угорщина мусили постачати до СРСР готові промислові товари (за цінами, встановленими в Москві), тоді як Польща й Румунія мали спеціалізуватися на виготовленні та експорті продуктів харчування й первинних промислових продуктів. В обмін на це Радянський Союз продавав сировину та паливо.

За винятком незвичайних зворотних відносин, на які ми вже звертали увагу (коли імперія постачає сировину, а колонії — готову продукцію), ця схема нагадує європейську заморську колонізацію. Так само як у неєвропейських колоніях, місцеві економіки Східної Європи переживали спотворення й уповільнений розвиток. Одним країнам не дозволяли виготовляти готові товари, інші мали виробляти їх із надлишком (Чехословаччина — взуття, Угорщина — вантажівки) та продавати їх СРСР. Реальних економічних переваг кожної країни до уваги не брали.

Радянська модель 30-х років, винайдена для застосування з урахуванням унікальних радянських обставинах — широкого простору, достатку сировини та нескінченної, дешевої некваліфікованої робочої сили, — не була дієздатною для маленьких країн на кшталт Угорщини або Чехословаччини, які мали обмаль сировини, зате кваліфіковану робочу силу, що працювала в промисловій галузі, та давно сформовані міжнародні ринки для товарів з високою доданою вартістю. Випадок Чехословаччини особливо вражає. До Другої світової війни чеським регіонам Богемії та Моравії (які ще до 1914 року стали промисловим серцем Австро-Угорщини) був притаманний вищий рівень виробництва на душу населення, ніж Франції; вони спеціалізувалися на шкіряних виробах, автомобілях, високотехнологічній зброї та широкому асортименті товарів розкоші. За рівнем життя, промислової кваліфікації, продуктивності й часткою закордонних ринків Чехословаччина до 1938 року була подібна до Бельгії та значно випереджала Австрію й Італію.

До 1956 року комуністична