Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Чехословаччина не тільки опинилася позаду Австрії, Бельгії та інших країн Західної Європи, а й була набагато менш продуктивною і біднішою, ніж двадцять років тому. У 1938 році на душу населення в Чехословаччині та Австрії припадала приблизно однакова кількість власних авто; у 1960 році співвідношення становило 1 до 3. Навіть ті галузі, у яких країна все ще залишалася конкурентною, зокрема у виробництві легкої зброї, більше не надавали чехам жодних переваг, оскільки вони були змушені спрямовувати експорт лише своїм радянським господарям. Що ж до утворення промислових гігантів, як-от металургійного заводу «Ґоттвальд» в Остраві, точнісінько подібного до аналогічних заводів у Польщі, Німецькій Демократичній Республіці, Угорщині, Румунії, Болгарії та СРСР, для чехів вони означали не стрімку індустріалізацію, а примусову відсталість (у Чехословаччині, попри мізерні запаси залізної руди в країні, впроваджували інтенсивні програми індустріалізації, основою яких було виробництво сталі). Після одноразових стартових прибутків від небаченого зростання у видобувній галузі те саме відбувалося в кожній іншій державі-сателіті. У середині 50-х років радянська Східна Європа вже розпочала цілеспрямований шлях до «планового» занепаду.

У цій стислій історії економіки Радянського блоку є два винятки. У Польщі з таким самим завзяттям, як в інших країнах, впроваджували примітивну індустріалізацію, однак не земельну колективізацію. Здається, Сталін усвідомив непрактичність примусу польських селян до колгоспів, однак саме лише це міркування навряд чи змусило б його засумніватися. Щодо Польщі Радянський Союз був надзвичайно обережним (ми ще матимемо нагоду побачити приклади цього). Поляки разюче відрізнялися від інших поневолених народів Східної Європи тим, що їх було багато; покоління російських офіцерів і чиновників добре знали їхні спроможності та схильність до повстань проти російського поневолення, і в Польщі більше, ніж будь-де, викликала незгоду радянська влада.

З радянського погляду, польський опір був подразником — залишки польського воєнного підпілля продовжували партизанську війну проти комуністичного режиму щонайменше до кінця 1940 років — та здавався необґрунтованим. Хіба не поляки отримали понад 60 тисяч квадратних кілометрів доволі плодючих орних земель замість 110 квадратних кілометрів східних боліт, які після війни увійшли до складу СРСР? І хіба Москва не була (єдиним) польським захистом від Німеччини, на чиє відновлення всі чекали? Ба більше, Польща нині звільнилася від меншин, які населяли її до війни: євреїв знищили німці, а німців та українців вигнали совєти. Якщо Польща тепер стала більш «польською», ніж будь-коли в її складній історії, дякувати треба було Москві.

Але міждержавні відносини, а особливо між країнами Радянського блоку, ґрунтувалися не на вдячності чи її відсутності. Польща була цінною для Москви передусім як захисний буфер проти німецької або західної агресії. Соціалізм у Польщі був бажаним, тоді як стабільність і надійність — украй необхідною. В обмін на внутрішній спокій у Польщі Сталін був готовий змиритися з класом незалежних селян, хай навіть неефективних й ідеологічно неохайних, та чинною Католицькою церквою, чого неможливо було собі уявити далі на Півдні або Сході. Польські університети також практично не чіпали, тоді як у сусідній Чехословаччині та в інших країнах відбулися чистки, які залишили заклади вищої освіти без викладацького складу.

Іншим винятком, звичайно, була Югославія. До розколу між Сталіним і Тіто Югославія, як ми бачили, найбільше з усіх східноєвропейських держав «просунулась» на шляху до соціалізму. Своїм першим п’ятирічним планом Тіто перевершив Сталіна, поставивши за мету досягти найвищого рівня промислових інвестицій серед країн Радянського блоку. Ще до того, як в інших державах-сателітах почалася колективізація, у Югославії вже було створено сім тисяч колективних господарств, а ефективністю та всюдисущістю репресивного апарату країна мала всі шанси перевершити навіть Москву. Партизанську службу безпеки, яка існувала протягом війни, перетворили на повноцінну поліцейську мережу, чиїм завданням, за словами Тіто, було «збурювати жах у серцях тих, кому не подобалась така Югославія».

Дохід Югославії на душу населення на момент розриву зі Сталіним був найнижчим у Європі після сусідньої Албанії; за чотири роки окупації та громадянської війни і так збіднілий край докотився до остаточних злиднів. Гірка спадщина воєнного досвіду Югославії додатково обтяжувала національний склад цієї останньої справді багатонаціональної держави в Європі: згідно з переписом 1946 року 15,7 мільйона населення Югославії становили 6,5 мільйона сербів, 3,8 мільйона хорватів, 1,4 мільйона словенців, 800 тисяч мусульман (здебільшого в Боснії), 800 тисяч македонців, 750 тисяч албанців, 496 тисяч угорців, 400 тисяч чорногорців, 100 тисяч волохів та невизначена кількість болгар, чехів, німців, італійців, румунів, росіян, греків, турків, євреїв та ромів.

Серед них згідно з Конституцією 1946 року окреме визнання отримали лише серби, хорвати, словенці, чорногорці та македонці, хоча і їх, як і решту, закликали вважати себе «югославами»[103]. І як для югославів, їхні перспективи були справді похмурі. Як писав про країну Лоуренс Даррелл другові-греку з Белграда наприкінці 40-х років, «становище тут дуже сумне — майже як на війні, усюди натовпи та бідність. Що ж до комунізму, мій дорогий Теодоре, то варто приїхати сюди лише на трохи, щоб дійти висновку, що за капіталізм варто боротися. Попри його чорноту та кров, він менш сумний, сірий і безнадійний, ніж ця застійна й мертвотна поліцейська держава».

У перші місяці після розриву зі Сталіним Тіто став навіть ще радикальнішим, більш «більшовицьким», ніби хотів довести, що рацію має він, а його радянські критики — брехуни. Але довго покладатися на браваду було б неможливо. Без зовнішньої допомоги та під цілком реальною загрозою радянського вторгнення він звернувся по допомогу до Заходу. У вересні 1949 року Банк експорту-імпорту США надав Белграду позику на 20 мільйонів доларів. Наступного місяця Югославія взяла в борг 3 мільйони доларів у Міжнародного валютного фонду, а в грудні того самого року підписала торговельну угоду з Великою Британією й одержала 8 мільйонів доларів кредиту.

Радянська загроза змусила Тіто збільшити витрати на оборону (від частки югославського мізерного національного доходу) від 9,4% в 1948 році до 16,7% — у 1950-му; військове виробництво країни перемістили під захист боснійських гір (що мало певні наслідки під час воєн у 90-х роках ХХ століття). У 1950 році Конгрес США, на той час уже переконаний у потенційній важливій ролі Югославії в глобальній «холодній війні», запропонував країні ще 50 мільйонів доларів допомоги в межах Акта про термінову допомогу Югославії 1950 року, а в листопаді 1951-го виступив з угодою, яка дозволяла Югославії отримувати військову допомогу відповідно до Акта про взаємну безпеку. У 1953 році дефіцит бюджету Югославії був повністю покритий з американської допомоги; упродовж 1949‒1955 років розмір допомоги, яку одержав Тіто з усіх західних джерел,