Читати книгу - "Посуха"

однієї і тієї самої людини. Вони тиснули Фокові руку й суворим голосом наказували непритомному братові негайно підводитися з ліжка, але видно було, що вони нажахані.

Зрештою Рако розплющив очі, й лікарі вигнали Фока на цілий день. Лишаються тільки рідні. Коли йому дозволили повернутися, з-під бинтів сержанта світилася слабенька, але знайома усмішка.

— Справжнє хрещення вогнем, ага?

Фок вичавив смішок.

— Типу того. Ти молодець.

— Мені треба було Риту рятувати. Але скажи мені по правді, — жестом поманив його Рако. — Після всього, що тобі зробили в Ківарі, ти не відчував легенької такої спокуси спалити її до біса?

Фок усміхнувся — цього разу широко.

— Я не міг собі цього дозволити, друже. У мене в пабі залишилися ключі від квартири.

Вітлема перевели в Альфредівську лікарню в Мельбурні, де він лежав під арештом за кількома обвинуваченнями, включаючи вбивство Люка, Карен і Біллі Гедлерів.

Його майже неможливо впізнати, казали Фокові. Вогонь перекинувся на його волосся. Йому взагалі пощастило, що він вижив. Не дуже й пощастило, про себе подумав Фок. У в’язниці йому буде нелегко.

Коли Фока випустили з лікарні, то відіслали доліковуватися під наглядом вдячних Гедлерів. Барб квоктала над ним, а Джері не міг пройти повз, щоб не потиснути йому руку. Вони наполягали, щоб Фок побільше часу проводив з Шарлоттою. Сказали дівчинці, що він дуже допоміг її таткові. Повернув з небуття її справжнього татка — гарну людину й відданого чоловіка.

Це не могло воскресити сина Барб і Джері, але їм стало якось легше. Вони знову сміливо дивилися людям в очі, помітив Фок. Він пішов разом з ними на цвинтар. Тепер Люкової могили було й не видно під горою свіжих квітів.

Коли Барб показувала Шарлотті листівки й букети, Джері відвів Фока вбік.

— Дякувати Богу, це не мало ніякого стосунку до Діконової малої, — сказав Джері. — Хочу, щоб ти знав: у мене ніколи й думки не було… ну, я маю на увазі, Люк би ніколи…

— Я знаю, Джері. Не хвилюйтеся.

— Маєш думки, що з нею сталося насправді?

Фок щось нерозбірливо мугикнув, і тут підійшла Барб.

* * *

Трохи набравшись сили, Фок пішки дійшов до маєтку Гретчен. Вона знову стріляла в полі, й коли він підходив, розвернулася й націлила на нього рушницю, протримавши так на хвильку довше, ніж потрібно.

— Гретчен, вибач, — гукнув Фок через поле. Простягнув руки. — Оце і все, що я хотів сказати.

Поглянувши на його бинти, вона опустила рушницю. Зітхнула й підійшла ближче.

— Я не прийшла тебе провідати.

— Атож.

— Я хотіла, але…

— Та все гаразд. Ти як?

Вона знизала плечима, і вони трохи постояли мовчки, слухаючи крики какаду на деревах. Гретчен не дивилася на Фока.

— Люк кохав Карен, — зрештою заговорила вона. — Справді кохав. А перед нею — Еллі, — задивилася вона в поле вологими від сліз очима. — Боюся, я ніколи не була у нього на першому місці.

Фокові хотілося запевнити її, що вона помиляється, але він розумів, що така розумна жінка не повірить.

— А що було в день смерті Еллі? — запитав він.

Обличчя Гретчен скривилося.

— Я завжди знала, що Люк збрехав заради тебе, — сказала вона здавленим голосом, і сльози нарешті пролилися. — Бо він був зі мною.

— Чуєш? — Гретчен розплющила очі та примружилася на сонячне проміння, яке пробивалося крізь дерева. Колюча трава лоскотала спину.

— Чую що? — спитав Люк, обдавши щоку Гретчен своїм подихом. Люк і не ворухнувся. Чуприна в нього й досі була мокра, а голос — сонний і глухий. Гретчен спробувала сісти, але її притискали до землі його голі груди. Одяг неохайною купою валявся під стовбуром дерева.

Перш ніж пірнути у прохолодну річку, роздяглися до білизни. Гретчен крізь воду відчувала жар Люкового тіла, коли він поцілував її і притиснув до берега. Білизну теж довелося зняти, і тепер вона сохла на пласкому камені.

Рівень води був високий, і річка булькотала і хлюпотіла, стрибаючи через каміння. Попри це, Гретчен знову почула якийсь звук. Десь між дерев тріснула гілочка. Гретчен завмерла. Знову тріск.

— От чорт, — прошепотіла вона. — Здається, хтось іде.

Вона відштовхнула Люка, і той сів, хмурячись і кліпаючи.

— Бігом, — кинула вона йому джинси, а сама заходилася застібати бюстгальтер, у поспіху плутаючи гачки. — Ворушися.

Люк широко позіхнув — і розреготався, побачивши її вираз обличчя.

— Гаразд, я вдягаюся.

Перевіривши, що вдягає боксерки правильно, він натягнув їх на себе. Стежка була далеченько, ховалася за густими деревами, але кроки лунали дедалі гучніше.

— Будь ласка, вдягай уже штани, — сказала Гретчен, через мокру голову натягаючи футболку. — Треба йти. Це може бути хто завгодно. Може, навіть мій тато.

— Навряд чи це твій тато, — озвався Люк, але джинси вдягнув. Накинув сорочку, взувся, і вони з Гретчен завмерли пліч-о-пліч у тиші, крізь густе гілля поглядаючи на стежку.

Гретчен мало не розсміялася, коли з-за дерев показалася худенька постать.

— Господи, це ж просто Еллі. Я через неї мало серцевий напад не отримала.

Вона зловила себе на тому, що досі шепоче.

Дівчина йшла швидко, похиливши голову. Біля ріки вона зупинилася. Якусь хвильку дивилася на її повні води, притиснувши долоню до рота, а потім відвернулася.

— Вона тут що — сама? — зронила Гретчен, і її слова проковтнув хлюпіт річки. На мить їй здалося, що знову лунає хрускіт, але на стежку більше ніхто не вийшов.

— Яка різниця, — шепнув Люк. — Твоя правда. Треба забиратися.

Він поклав руку їй на плечі.

— Чого? Ходімо привітаємося.

— Нема мені чого робити. Вона останнім часом трохи дивна. Крім того, я весь мокрий.

Гретчен опустила очі. Плями від мокрого бюстгальтера проступили на футболці.

— То й що? Я теж.

— Просто ходімо звідси.

Гретчен подивилася на Люка. Вода змила запах сексу, але вираз на його обличчі був безпомильний.

— І чого це ти не хочеш, щоб вона побачила нас? — поцікавилася Гретчен.

— Та мені байдуже, побачить вона нас чи ні, Гретч, — озвався Люк, однак і досі пошепки. — Вона справжнє стерво. А я сьогодні не маю на це сили.

Розвернувшись, він тихо попростував крізь дерева, геть від Еллі. Не скориставшись стежкою, якою вона прийшла, він натомість рушив у протилежний бік вузьким путівцем, який вів до ферми батьків Гретчен. Гретчен зробила крок йому вслід, але знов озирнулася на Еллі. Та зігнулася біля якогось дивного на вигляд дерева, спираючись рукою на валун.

— Що вона робить? — запитала Гретчен, але Люк уже пішов.

— Коли я дізналася, що вона камінням натовкла кишені, я три ночі не спала, —