Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

36 Нова подруга

Я зупинила таксі біля затишного дитячого магазину, який привернув мою увагу ще кілька тижнів тому. Я давно мріяла зайти сюди, вибрати щось для малюка — їхнього малюка.

Зайшовши всередину, я відчула, як серце наповнюється теплом. Маленькі боді, пінетки, пледи, м’які іграшки… Усе здавалося таким ніжним, таким особливим.

Я провела пальцями по крихітній бавовняній сорочечці й усміхнулася.

— Вам допомогти? — пролунав поруч приємний голос продавчині.

— Так… — я провела рукою по животу. — Це моя перша покупка для малюка.

Жінка тепло усміхнулася.

— Тоді це має бути щось особливе. Давайте виберемо разом.

Я кивнула й відчула, як щастя огортає мене з голови до ніг.

Я повільно ковзала поглядом по полицях, де акуратно лежали крихітні боді, пінетки, пледи. Все виглядало таким милим, що очі просто розбігалися.

— Вам для хлопчика чи для дівчинки? — м’яко запитала продавчиня, усміхаючись мені.

Я легенько провела рукою по своєму животу.

— Ми ще не знаємо.

— Тоді щось універсальне, — вона обережно зняла з вішалки маленький кремовий комбінезон із вишитими зірочками. — Дуже м’якенький і зручний для малюка.

Я торкнулася тканини, і всередині мене щось тепло защеміло.

— Так, він чудовий, — усміхнулася я.

— Ще ось ця ковдрочка, — продавчиня простягнула мені плед кольору топленого молока. — Дуже приємна на дотик, натуральна.

Я взяла її в руки й відчула, яка вона легка і ніжна.

— Я візьму, — тихо сказала я, уявляючи, як загорну в неї наше маленьке диво.

Продавчиня допомогла мені скласти все у пакет, а я все ще не могла повірити, що тримаю в руках перші речі для нашої дитини. Це було особливе відчуття.

Продавчиня залишила мене, а я вирішила ще трохи роздивиться магазин.

Неквапливо йшла між рядами, розглядаючи маленькі іграшки, брязкальця, м’яких ведмедиків. Усе це було таким милим, що хотілося взяти все й одразу.

Зупинилася біля стенду з ляльками — вони були різні: маленькі, великі, з кучерявим або прямим волоссям, у сукнях чи костюмчиках. Одна лялька привернула мою увагу — вона була у ніжно-рожевій сукні, із добрими карими очима.

— Гарна, правда? — почула я поруч голос.

Я обернулася і побачила молоду жінку. Вона була вагітна, її животик трохи менший за мій, але вже помітний.

— Так, дуже, — усміхнулася я.

— Важко уявити, що скоро ми будемо купувати іграшки для своїх малюків, правда? — вона з ніжністю погладила свій живіт.

Я на мить затримала погляд на ляльці, потім опустила руку на свій животик.

— Так… Це справді дивне і прекрасне відчуття, — зізналася я.

Жінка теж усміхнулася, її очі випромінювали тепло.

— Я Олена, — представилася вона.

— Настя, — відповіла я.

Ми ще трохи поговорили про вагітність, про відчуття, які нас переповнювали, про те, як змінюється життя. Було приємно зустріти когось, хто зараз переживає те саме.

Олена раптом зупинилася, ніби щось згадавши, і повернулася до мене.

— Слухай, Настю, а що, якщо випити по чашці чаю? Тут поруч є гарне кафе, дуже затишне. Я часто там буваю, особливо зараз, коли хочеться просто посидіти в спокої й відпочити.

Я на мить замислилася. Насправді я не поспішала повертатися додому, а після прогулянки магазином трохи втомилася. Та й поговорити з кимось, хто проходить той самий шлях материнства, було приємно.

— Це гарна ідея, — усміхнулася я. — Чому б і ні?

— Чудово! — Олена зраділа. — Ходімо.

Ми разом вийшли з магазину й попрямували до невеликого кафе на розі вулиці. Усередині було тепло, пахло корицею і ваніллю. Ми вибрали столик біля вікна, замовили чай із травами та щось солодке.

— Ну, і як ти себе почуваєш? — спитала Олена, ніжно погладжуючи свій животик.

Я зітхнула, відчуваючи приємну втому, і відповіла:

— Чесно? Іноді здається, що це все сон. Ніби ще вчора я жила звичайним життям, а сьогодні… сьогодні я майбутня мама.

Олена усміхнулася, розуміючи мене без слів.

— О, я тебе прекрасно розумію. Це дивне, але таке неймовірне відчуття.

Ми продовжили розмову, ділячись думками, страхами, радістю. Було відчуття, ніби ми знайомі давно, хоча зустрілися всього пів години тому.

— Уявляєш, ми з чоловіком нещодавно переїхали, — раптом сказала Олена, помішуючи ложечкою чай. — Район мені дуже подобається, тихий, затишний.

— Справді? А куди саме? — я зацікавлено підняла брови.

— На Вишневу, у новий будинок.

Я здивовано кліпнула.

— Ти серйозно? Ми з Олегом теж там живемо!

Олена округлила очі, а потім засміялася.

— Оце так збіг! Навіть не віриться!

Я теж усміхнулася. Як цікаво, що ми познайомилися саме тут, у магазині.

— Тепер точно будемо бачитися частіше, — додала я.

— Навіть не сумнівайся! — Олена підморгнула. — Майбутнім матусям треба триматися разом.

Ми ще довго сиділи, розмовляючи про все: про підготовку до народження малюків, про чоловіків, про буденні дрібниці.

Олена усміхнулася, допиваючи свій чай, і глянула на мене:

— Ти ж без машини, так? Давай я тебе підвезу, все одно дорогою.

Я здивувалася, але одразу погодилася:

— Було б чудово, бо з цими пакетами не дуже хочеться їхати в таксі.

Ми розрахувалися, вийшли з кафе й рушили до її авто. Олена відчинила багажник, допомогла мені скласти покупки, і вже за хвилину ми виїхали з паркування.

— Як добре, що ми познайомилися, — сказала вона, повертаючись до мене з теплою усмішкою. — Вагітність — це прекрасно, але все ж легше, коли є з ким поговорити, хто тебе розуміє.

Я кивнула, притримуючи живіт долонею.

— Так, мені теж цього не вистачало. Особливо після всього, що сталося останнім часом…

Олена кинула на мене швидкий зацікавлений погляд, але не стала розпитувати.

— Ну, тепер точно не дам тобі сумувати, — весело мовила вона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍