Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

український народ вільний, — вів далі Зеленський. — Вам кажуть, що ми нацисти. Але хіба може підтримувати нацизм народ, який за перемогу над нацизмом віддав понад вісім мільйонів життів? Як можу бути нацистом я? Розкажіть це моєму дідові, який пройшов усю війну в піхоті радянської армії, а помер полковником у незалежній Україні.

— Ми знаємо точно: нам не потрібна війна. Ні холодна, ані гаряча, ані гібридна. Але, якщо на нас наступатимуть війська, якщо у нас спробують відібрати нашу країну, свободу, наші життя, життя наших дітей — ми захищатимемося.

Якщо росіяни вторгнуться, запевнив їх Зеленський, «ви будете бачити наші обличчя, а не наші спини».

ЧАСТИНА IV

РОЗДІЛ 17. БИТВА ЗА ДОНБАС

Під селом Мощун лежав мертвий російський солдат, його тіло майже не пошкоджене — не спалене живцем, не розірване вибухом снаряда, на відміну від тіл багатьох інших чоловіків, які загинули в спробі захопити Київ. Українські військові, що знайшли труп на другий чи третій день вторгнення, визначили за розпізнавальними знаками на однострої, що боєць належав до елітного десантного підрозділу Росії. Серед речей загиблого виявився набір мап, пом’ятих і брудних, але достатньо читабельних, тож вони багато розповіли про його завдання в Україні. Він походив із військової частини 07264 — умовне найменування 76-ї гвардійської десантно-штурмової дивізії, яка базується на заході Росії у Пскові. Сотні десантників із цієї дивізії брали участь у штурмі аеропорту в Гостомелі в західному передмісті Києва. Мапа мала гриф «Секретно» та написаний від руки день, коли командири видали документ солдатам: 22 лютого 2022 року, за два дні до початку вторгнення.

— Ось за скільки часу їх попередили, — казав секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данілов. — За два дні до того, як вони прийшли сюди помирати.

У перший тиждень вторгнення офіцер українських спецслужб привіз мапу Данілову на зберігання. Найбільше його вразила дата, надрукована у верхньому правому кутку. Мапу було видано 1989 року, за два роки до розпаду Радянського Союзу та задовго до народження багатьох російських солдатів, убитих під час вторгнення. Російська армія у своїй спробі задовольнити загарбницькі прагнення Володимира Путіна підготувалася настільки зле, що навіть не поновила мапи земель, до яких вдерлася. Російські командувачі просто пішли до архіву, взяли що там було та й накреслили червоним лінію вздовж старих шосе від Білорусі на півночі, повз радіоактивну зону Чорнобиля — і до середмістя Києва. В результаті російські десантники прибули, немов мандрівники з минулого, змушені абияк дізнаватися про зміни, що їх Україна зазнала після розпаду Радянського Союзу: нові мости й автомагістралі, збудовані навколо Києва; ліси, вирубані заради зведення нових будинків; школи та торгові центри, що виросли в Україні протягом її незалежності. Жодного із цих об’єктів на мапі росіян не було.

— Уявляєте собі? — запитав мене за кілька місяців після початку вторгнення Данілов, коли ми схилилися над його великим офісним столом і почали роздивлятися цей документ.

Мапи росіян, пояснив Данілов, належали до іншої доби, як і їхня стратегія та їхній менталітет.

Така помилка, ймовірно, коштувала багатьом російським військовим життя. Якось під час битви за Київ російські штурмовики парашутувалися на відкриту вирубку, де за їхніми мапами мав би бути ліс. У результаті після приземлення десантники залишилися без прикриття. Не мали де сховатися, і українці поклали їх кулеметним і артилерійським вогнем. Тим самим шляхом йшли колони російських військ; танки та бронетранспортери просувалися в бік Бучі та Ірпеня на околицях Києва. Українські збройні сили в тому районі мали так мало бойових машин, що Данілов віддав їм свій броньований Land Cruiser — той самий, яким дістався на Банкову в ранок вторгнення. За кілька днів отримав від друга-спецпризначенця світлину свого позашляховика, який ряснів отворами від куль і осколків.

— Нормально, — прокоментував Данілов, показуючи мені фото. — Він, мабуть, урятував комусь життя.

Битва за Київ, що точилася до кінця березня 2022 року, мала більший вплив на хід європейської історії, ніж будь-яка інша битва із часів Другої світової війни. Якби вона закінчилася інакше — Кремль міг би замінити Зеленського якоюсь маріонеткою та розширити межі московського панування аж до східного кордону Польщі, фактично стерши Україну з мап. Натомість оборона Києва зруйнувала імідж Росії як військової моці — імідж, що протягом багатьох поколінь визначав баланс сил у Європі. Після перемоги впевненість захисників України злетіла до небес, адже переломний момент у будь-якій боротьбі настає тоді, коли жертва б’є у відповідь і проливає кров нападника. Битва за Київ була саме таким моментом, він п’янив і водночас жахав. Разом із ним прийшло миттєве усвідомлення того, що контрудар насувається, і шляху назад немає.

* * *

Попри успіх у захисті столиці, Збройні сили України втратили велику кількість територій на сході та півдні. Однією з найважчих невдач стали події в портовому місті Маріуполі, центрі металургії та судноплавства на Азовському морі. Маріуполь, де до війни мешкало близько 450 000 жителів, розташований на півдні Донецької області, просто між Кримом і російським кордоном, що робило місто стратегічною ціллю для росіян. Воно мало не потрапило під контроль Росії[266] навесні та влітку 2014 року, коли Путін вирішив створити безпечний сухопутний коридор через Маріуполь до Криму. Оборона міста лягла на плечі воєнізованих підрозділів, які сформувалися тієї зими після революції. Найсильніші з них мали підтримку від українських олігархів і фінансистів — вони спонсорували ці добровольчі загони, щоб уберегти свої міста і підприємства від повторення долі Криму. У Маріуполі ця роль належала мільярдерові Сергію Таруті. Він фінансував створення батальйону «Азов» — бойового загону, до складу якого на початку увійшли, зокрема, представники ультраправих угруповань України. Батальйон назвали на честь Азовського моря, а успішна оборона Маріуполя 2014 року зробила бійців загону героями в очах усієї країни. Невдовзі Національна гвардія України включила батальйон «Азов» до своїх лав, перетворивши його на повноцінний полк у складі Збройних сил — із тисячами військовослужбовців і кількома військовими базами.

Вісім років по тому, в перші години вторгнення, головна база полку «Азов» під Маріуполем опинилася під інтенсивним бомбардуванням. Через зв’язки полку з ультраправими екстремістами кремлівська пропаганда зациклилася на «Азові», зображувала його бійців сатаністами й радикалами, яких треба «денацифікувати». Загарбники спрямували чимало своїх ресурсів та вогневих потужностей на оточення і знищення полку «Азов», а його бійці героїчно боронили місто, яке стало їхнім домом. Проте на початку березня Маріуполь взяли в облогу. Росіяни почали його безжально обстрілювати, знищуючи цілі райони