Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

та відрізаючи місто від води, тепла й електрики. У середині березня російський літак скинув важку авіабомбу на драматичний театр Маріуполя, де в бомбосховищі укривалися понад тисячу мирних жителів. Було вбито аж шістсот людей, їхні тіла поховано під завалами — найстрашніший відомий на ту мить злочин цієї війни[267].

Захисники міста, серед них і сотні бійців «Азова», відійшли на територію найбільшого заводу в Маріуполі, гігантського металургійного комбінату «Азовсталь». Завод, заснований 1930 року радянською владою, займав десять квадратних кілометрів уздовж набережної. Він був обладнаний як фортеця, його припаси дозволяли витримати тривалу облогу. Близько двох із половиною тисяч українських солдатів і цивільних знайшли притулок у бункерах під «Азовсталлю», перетворивши її на символ українського опору. Російські сили, взявши комбінат в облогу, бомбардували його з артилерії, винищувачів і виведених в Азовське море військових кораблів. Один із командирів, які намагалися штурмувати «Азовсталь», закликав Кремль використати хімічну зброю — наприклад, зарин, — щоб змусити захисників здатися та, за його висловом, «викурити кротів із нір»[268]. На другому тижні квітня — понад місяць з початку облоги — українські офіцери повідомили, що на «Азовсталь» просочився отруйний газ, він викликає подразнення очей і дихальних шляхів у заблокованих всередині солдатів. Навіть тоді вони намагалися чинити опір, здійснювали нальоти на позиції росіян навколо заводу та відмовлялися здаватися. Майже через два місяці облоги Путін віддав наказ оточити «Азовсталь» настільки щільно, щоб «і муха не пролетіла»[269]. На той час у бункерах укривалися сотні жінок і дітей, а також тисячі українських військових.

Запаси питної води скоро вичерпалися, а щоденний пайок був такий мізерний, що деякі солдати від браку їжі непритомніли. Однак — видатна риса війни двадцять першого століття — засоби зв’язку працювали. Захисники мали дизель-генератори, пального вистачало для роботи інтернет-терміналів Starlink, що дозволяло виходити в інтернет, телефонувати та транслювати свою історію на весь світ у режимі реального часу. Це також давало можливість говорити безпосередньо з вищим командуванням України, зокрема президентом Зеленським, який почав приймати дзвінки оборонців «Азовсталі» у березні.

— Тепер ми вже добре знаємо одне одного, — сказав він мені наступного місяця.

Зеленський обмінювався з ними повідомленнями на телефоні, іноді серед ночі. На початку листування президент отримав текстове повідомлення від майора Сергія Волинського, командира 36-ї окремої бригади морської піхоти — одного з підрозділів, які відійшли на «Азовсталь». До повідомлення було прикріплене селфі, яке вони вдвох зробили до вторгнення під час візиту Зеленського на базу Волинського.

— Ми тут навіть обіймаємося, як друзі, — сказав Зеленський про фотографію.

Це листування мало глибокий вплив на Зеленського. Воно, як і нещодавня поїздка на блокпости на північ від Києва, дозволяло президенту підтримувати безпосередній зв’язок зі своїми військовими та розуміти їхні страждання негайно — досвід, який мало хто з політичних лідерів переживає під час війни. Найчастіше сигнал Starlink був доволі сильний, і на екрані свого телефону президент бачив обличчя чоловіків на «Азовсталі». Вони благали його прорвати блокаду, відправити зброю чи підкріплення.

— То була катастрофа, — розповідав мені Зеленський про битву за Маріуполь. — Ані їжі, ані води, ані зброї. Нічого. Усе закінчилося. Хлопцям було дуже важко, і ми намагалися підтримувати одне одного.

Офіцери по телефону пояснили президентові, що не можуть здатися чи залишити позиції. Це означатиме кинути поранених і покрити себе ганьбою. Зеленський старався їх підбадьорити, нагадати про їхню важливість для України.

— Йдеться не просто про шматок «Азовсталі», про комбінат чи навіть Маріуполь. Йдеться про символізм ситуації, — казав він.

Росіяни хотіли показово покарати непокірних у цьому місті, показати, що буває з тими, хто чинить опір.

— Вони мріють зламати нам один із хребців. Для росіян це символ.

І Україна стояла на порозі його втрати. Армія не мала зброї для прориву оточення Маріуполя. Могла лише відправити гелікоптери, щоб ті евакуювали частину поранених і скинули харчі та боєприпаси. Однак російська протиповітряна оборона збивала ці гелікоптери, проріджуючи й без того нечисленні ряди українських пілотів та повітряних суден. Мати одного пілота, вбитого над Маріуполем, у пошуках сина написала генералу Залужному. Головнокомандувач спробував пояснити їй, що сталося, але не зміг себе опанувати.

— Мені сил не вистачило[270].

Єдиний раз під час вторгнення генерал не витримав і заплакав.

Якщо й існував шанс врятувати військових і цивільних з «Азовсталі», то він, на думку президента, полягав у переговорах. Зеленський досі сподівався зустрітися з Путіним і узгодити шлях евакуації із заводу поранених, жінок і дітей. Провідний переговорник України Давид Арахамія неодноразово порушував це питання з російськими посланцями, тож Зеленський попросив про допомогу президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана — одного з небагатьох лідерів світу, які ще мали вплив на Путіна. Нічого не спрацювало.

— Росіяни, як завжди, грають у свої криваві ігри, — поскаржився мені Зеленський під час цих переговорів. — Кажуть, що хочуть домовитися, але далі слів не йдуть.

* * *

Вранці 19 квітня — на п’ятдесят п’ятий день вторгнення — Зеленський зайняв своє місце в ситуативному центрі, розташованому на другому поверсі президентської резиденції, неподалік від кабінету керівника адміністрації. Цей зал засідань без вікон, із сірими килимами й вмонтованими світильниками став для Зеленського улюбленим місцем для роботи та нарад із командою. Замість картин олійними фарбами та люстр, що оточували його в кабінеті нагорі, тут була лише одна прикраса: тризуб на стіні за кріслом Зеленського. Решту стін займали великі монітори, а з протилежного кінця столу засідань на президента дивилася камера.

Близько дев’ятої ранку екрани заповнилися обличчями генералів і керівників спецслужб України. Напередодні ввечері Зеленський оголосив початок нової фази війни.

— Російські війська розпочали битву за Донбас, — сказав він у щовечірньому зверненні до нації. — Дуже значна частина всієї російської армії зараз сконцентрована для цього наступу[271].

Президент хотів почути доповіді генералів про стан справ на східному фронті: де йдуть найзапекліші бої, де українські війська відступили, хто дезертирував, якої допомоги генерали потребують і куди зуміли просунутися.

Тактика росіян на сході не була схожа на їхній стрімкий наступ на Київ. Тепер вони мали на меті заманити основну частину українських сил у так званий котел — оточення, — який простягнеться через Донбас на сотні кілометрів. Коли росіяни зламають у Маріуполі останній спротив, їхні колони підуть на північ. Другу частину кліщів забезпечить угруповання, що просуватиметься з Харківщини на південь і намагатиметься перерізати українські лінії постачання та бомбардуванням змусить захисників здатися. Під час відеоспілкування Зеленського з генералами найінтенсивніші бої точилися навколо Ізюма у Харківській області, де українці пішли в контрнаступ і