Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

72. Останній шанс

Лист із Мілана прийшов несподівано. У ньому йшлося про Міжнародний фестиваль “La Voce di Cuore” — один із найпрестижніших майданчиків для молодих скрипалів у Європі. Зазвичай таких, як Марта, не кличуть. Не з села. Не без менеджера. Не без підтримки агенцій.

Але після її імпровізаційного запису, який розійшовся в мережі, після статті в нішевому італійському журналі про “звуки сільської філармонії” — її ім’я несподівано з’явилося в обговореннях. І хтось сказав: “Вона мусить бути тут”.

Запрошення було чітким: один виступ. Один шанс. Без другого туру.

— Це як кульмінація? — спитала вона Андрія, тримаючи лист у руках.

— Ні. Це як підтвердження, — відповів він. — Ти вже та, хто має звучати. Просто тепер про це мають дізнатися всі інші.

 

Подорож до Італії була тривожною. Вона мовчала в літаку, тримала футляр на колінах. У готелі — не відкривала вікон. Готувалась не до конкурсу, а до зустрічі із собою.

Зала Teatro Nuovo — стара, але досконала. Червоні крісла. Глибокі штори. Освітлення, яке не дає приховати ні крихти фальші. Тут усе звучить інакше — гучніше, глибше, справжніше. Аудиторія — критики, музиканти, продюсери, учні, випадкові шанувальники.

Марта стояла за кулісами. Вперше — одна. Без Андрія поруч. Але відчувала його присутність, як імпульс, що живе в пальцях. Його настанов не було. Лише фраза:
— Грай не заради результату. Грай, бо інакше задихнешся.

Коли вона вийшла — зал завмер.

На ній не було вечірньої сукні. Лише чорна сорочка й темна спідниця — просто, функціонально, але гідно.

Вона взяла смичок. І — почала.

Перші ноти були тихими. Не для враження. А для себе. Вона звикала до залу, до звуку, до себе в ньому. Потім — глибше. Ширше. У кожному русі — впевненість, яка не потребує підтвердження.

Вона грала не віртуозно. Але вільно.

І раптом усередині — відкрилась пам’ять: філармонія. Запилений зал. Стара партитура. Пожежа. Скрипка батька. Перша ніч із Андрієм. Пані Ганна. Сніг. Київ. Записка “Я тебе чекаю”.

Все це злилось у музику.

Її пальці не тремтіли. Серце — билося не швидко, а ритмічно. Звідкись ішла сила. Справжня.

Коли вона завершила — не було аплодисментів одразу. Була пауза. Як після справжнього одкровення. А потім — вибух. Стоячи. Люди плакали. Один із суддів зняв окуляри. Інший записував щось, не відриваючи погляду.

Марта кивнула. Поклала скрипку в футляр. І пішла за куліси — без сліз. Без тріумфу.

Там її вже чекав Андрій. Він нічого не сказав. Лише притиснув її до себе. Вона відчула, як його дихання вперше за вечір вирівнялось.

— Ти вже ніколи не будеш “та, що могла би”, — прошепотів він. — Тепер ти — та, що вже є.

І це був не кінець. Це був початок іншого звучання.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍