Читати книгу - "Найкраще в мені"

стільця, що розбився об нього на друзки. Тед зник з поля зору, та Алан досі чув постріли.

Що ж до самого Алана, то йому здавалося, що він от-от помре. Два його зуби лежали перед ним на підлозі, рот був повний крові. Коли Ейбі копав його у боки й груди, він відчував, як одне за одним тріскають його ребра. Перед його джинсів був мокрий — або він обмочився, або через удари по нирках у нього сталася кровотеча.

Він чув, як вдалині виють поліцейські сирени, але, не вірячи у порятунок, не звертав на них уваги. Він чув, як ламаються стільці й б’ються пляшки. Наче десь здалеку, чув, як Ейбі крекнув, коли повна пляшка розбилася об щось тверде.

Ноги незнайомця промайнули перед його очима в напрямку шинквасу. Одразу потому хтось закричав, пролунав постріл, і тріснуло дзеркало за шинквасом. Алан почув, як на нього зливою осипається скло, й зіщулився від того, як дрібні уламки лоскотали й кололи його, стикаючись зі шкірою. Ще крики, квапливі кроки. Ейбі заверещав, але його вереск різко обірвав звук удару чогось важкого об підлогу.

Чиєїсь голови?

Ще перебіжка. Зі свого місця Алан бачив, як Тед заточився й повалився назад, ледве не перечепившись через Аланову ногу. Відновлюючи рівновагу, Тед щось кричав, і Аланові здалося, що в його крику він почув схвильованість. У барі пролунав ще один постріл.

Алан щосили заплющив очі, а коли розплющив, над ним знов, обертаючись у повітрі, просвистів стілець. Тед вистрелив у стелю, і незнайомець звалив його з ніг, приперши до стіни. Пістолет випав з Тедової руки й прогримів долі, коли незнайомець вдарив Теда об стіну.

Тепер незнайомець гнався за Тедом, а той, у свою чергу, намагався сховатися від нього. Алан не міг поворухнутися. За його спиною почулися удари кулаком по обличчю, один за одним, один за одним… Тед щось кричав, і щоразу, коли кулак прилітав йому в обличчя, його тембр то вищав, то нижчав. І потім Алан вже чув самі тільки удари, а Тед більше не кричав. Удар. Удар. Удар. Повільніше й повільніше.

І потім не лишилося жодних звуків, окрім важкого дихання незнайомця. Сирени вже чулися зблизька, але Аланові здавалося, що допомога приїде до нього запізно.

Вони убили мене, — чув він голос у власній голові, і в очах йому потемніло. Зненацька він відчув, як хтось схопив його за пояс і силкувався підвести його на ноги.

Біль був нестерпний. Він закричав, коли відчув, як вага переноситься на ноги, і рука незнайомця боляче тисла під ребра. Дивовижно, але його ноги рухалися, слухалися його, коли незнайомець чи то тягнув, чи то вів його до виходу. Він бачив перед собою чорну ополонку неба, він був вже так близько до зірваних дверей, і вони рухалися туди разом.

І без жодної на те причини він несподівано для себе відрекомендувався, вихаркуючи кожне слово:

— Мене звати Алан. Алан Боннер.

— Я знаю, — відповів незнайомець. — Я тут, щоби витягти тебе.

* * *

Я тут, щоб витягти тебе.

Напівпритомний, Тед вже не мислив словами, але інстинктивно зметикував, що відбувається. Довсон знову вислизає з його рук.

Лють, сильніша за саму смерть, зіпнулася в ньому вулканічною лавою.

Він спромігся розплющити залите кров’ю око й побачив, як Довсон кульгає до виходу з приятелем Кенді на руках. Доки Довсон не бачить, треба знайти пістолет. Осьо. Просто в парі футів від нього, під розламаним столом.

Сирени були зовсім близько.

Зібравши докупи останні сили, Тед простягнув руку до пістолета й відчув розраду від металевої ваги у руці. Взявшись зручніше, він навів пістолет на Довсона, який саме був на порозі. Він не знав, чи лишилися в магазині набої, але розумів, що це остання можливість дістати його.

Він примружився, прицілився. І натис на гачок.

21

Опівночі Амандин мозок уже відмовлявся працювати. Багатогодинне чекання у приймальні виснажило її — і емоційно, і фізично, і розумово. Вона бездумно гортала сторінки журналів і газет, що були розкладені на столиках між крісел, але не бачила за літерами жодного змісту; вона метушилася, ходила туди й назад, намагаючись приборкати страх, який охоплював її щоразу, коли вона думала про сина. Та години минали, і коли було вже поночі, вона помітила, що її тривога минається, виївши з неї все, наче вона не людина більше, а порожня шкаралупка.

За годину до того примчала Лін — вона явно була в паніці, бо липла до матері з сотнями питань, на які та не могла дати жодної відповіді. Тоді вона перемкнулася на Френка й стала допитуватися про подробиці аварії. Хтось хотів проскочити перехрестя — це було все, що він міг пояснити. Тепер він був уже тверезий, і хоч було видно, що він дуже переймається через Джареда, проте не міг пояснити, як так вийшло, що Джаред взагалі опинився на тому перехресті, чи як так вийшло, що син мав їхати забирати батька.

За ті години, що вони разом просиділи у приймальні, вона не сказала Френкові жодного слова. Вона розуміла, що Лін не могла не помітити мовчазного напруження між ними, але донька теж мовчала, загублена у власних переживаннях за брата. Вона стала запитувати, чи не варто їй забрати Анет з табору. Аманда відповіла їй, що ліпше дочекатися, коли все буде зрозуміліше, ніж є зараз. Анет була замала для того, щоби брати в цьому участь, і, якщо вже зовсім чесно, то Аманді ще тільки Анет не вистачало. Усі сили її витрачалися на те, щоб тримати себе в руках.

Це був найдовший день в її житті, і о двадцятій на першу до них нарешті вийшов доктор Міллз. Виглядав він втомленим, але дав собі клопіт перевдягтися у чистий халат перед тим, як вийти до них. Аманда підвелася з сидіння, і те саме зробили Лін з Френком.

— Операція була вдалою, — одразу перейшовши до справи, повідомив хірург. — Ми впевнені, що тепер з Джаредом усе буде добре.

* * *

Джаред уже кілька годин був в палаті післяопераційного догляду, але Аманді не дозволили побачитися з ним, доки його остаточно не перевели до відділення інтенсивної терапії. Зазвичай відвідувачів туди ночами не пускали, але для неї доктор Міллз зробив виняток.

Лін і Френк вже поїхали додому. Френк жалівся на сильний головний біль