Читати книгу - "Спокута сатани"

його відповіді на всі питання були незмінно точні, ввічливі та не позбавлені дотепності.

Для мене найдивовижніша суть усього полягала в тому, що я, Джеффрі Темпест, колись голодний письменник, потім мільйонер, нарешті став уславленим − тільки завдяки коневі, який виграв дербі; я досяг слави серед тих, кого торговці називають «освіченими та шляхетними»; це була саме та слава, що збуджує набридливі лестощі та безсоромне переслідування всіх дам напівсвіту, котрі бажають діамантів, коней та яхт в обмін на кілька заражених поцілунків із їхніх підмальованих вуст… І я стояв під зливою компліментів, усміхаючись та вдаючи неймовірне задоволення; я поводився привітно й чемно, однак у глибині душі я зневажав цих людей, цих хвалькуватих лицемірів, − зневажав їх із такою силою, що навіть сам дивувався.

Коли нарешті ми разом із Лючіо, який, як завжди, знав усіх і приятелював, здавалося, з усіма, пішли з верхогонів, він заговорив до мене таким м'яким, лагідним тоном, який я нечасто від нього чув.

− Попри все ваше самолюбство, Джеффрі, у вашій натурі є щось сильне й шляхетне, щось таке, що повстає проти брехні та підлоти. Чому ви не даєте волі цьому прагненню?

Я здивовано глянув на нього й засміявся.

− Не даю волі? Що ви цим хочете сказати? Чи не хочете ви, щоб я говорив у вічі цим хвалькам, що я знаю їхню справжню сутність? Щоб я давав зрозуміти брехунам, що розпізнаю їхні побрехеньки? Мій любий друже, якщо я так поводитимусь, товариство почне гарячкувати!

− Як би воно не гарячкувало, гарячішим від пекла не стане; зрештою, ви все одно не вірите в пекло, − зауважив він. − Алея не мав на увазі, щоб ви відверто ображали їх. Образлива відвертість − вияв не шляхетності, а глупства. Чинити шляхетно − краще, ніж говорити.

− І як же я, на ваш погляд, мав би чинити? − з цікавістю спитав я.

Якийсь час він мовчав, вочевидь, серйозно, щоб не сказати тяжко, роздумуючи; нарешті відповів:

− Моя порада може видатись вам дивною, Джеффрі, але ви її хотіли, тож почуєте. Давайте волю шляхетним прагненням вашої натури − нехай світ називає це божевіллям! Не жертвуйте вашим високим почуттям правоти задля того, щоб підпорядковуватися чиїйсь владі чи впливові, і попрощайтеся зі мною. Я вам корисний лише тим, що задовольняю ваші різноманітні забаганки та знайомлю вас із тими особами − великими чи незначними, − яких ви хочете знати заради власного зиску. Повірте мені: якщо ви облишите всі ці дурниці, увесь цей лицемірний, вульгарний стиль існування й мене разом із ним − це буде набагато краще для вас і дасть вам більше розради в неминучий день вашої смерті. Нехай «товариство» надалі крутиться дзиґою у своєму безумстві − покажіть їм, що весь їхній блиск, розкіш і пиха не варті нічого в порівнянні з високою душею чесної людини! Христос сказав багатому вельможі: «Продай майно твоє і роздай убогим».

Хвилину чи дві я не відповідав, а він, зблідлий, в очікуванні спостерігав за мною.

Якийсь докір сумління змусив мене здригнутись, і я відчув невиразний жаль − жаль за тим, що, маючи величезні умови для того, щоб робити добро моїм ближнім, я не був анітрохи вищим морально, ніж ті вульгарні люди, які становлять так звану «верхню десятку» світу. Я віддавався тим самим егоїстичним задоволенням, що й вони; я був таким самим солодкомовним та лицемірним, як і вони. Вони грали свою комедію, а я свою; жоден з нас ані на мить не ставав самим собою. Правду кажучи, одна з причин, чому світські джентльмени і дами не терплять самотності, − те, що для них нестерпно перебувати сам на сам зі своїм справжнім «я»: вони носять на собі ганебний тягар таємних пороків.

Однак моє душевне хвилювання невдовзі минулось, і я посміхнувся, беручи Лючіо під руку:

− Ваша порада, любий друже, згодилась би для проповідника, який закликає до спасіння душі, але для мене вона нічого не варта, оскільки послухатися її − неможливо. По-перше, попрощатися з вами назавжди − було б чорною невдячністю з мого боку;по-друге, товариство з його сміховинним фанфаронством усе-таки конче потрібне, хоча б для розваг − як моїх, так і моєї майбутньої дружини, і ми не зашкодимо собі, якщо приєднаємось до загального хору; по-третє, якби я віддав половину свого майна вбогим, мені б за це не подякували, а тільки вважали б мене божевільним.

− А ви б хотіли вдячності?

− Природно, що так! Більшість людей прагне бодай найменшої вдячності за вчинене добро.

− Але ж і Творець рідко коли дістає її!

− Друже, я кажу про реалії цього світу та про людей, які живуть у ньому. Той, хто дає щедро, прагне визнання своєї великодушності;однак якби я віддав убогим половину свого майна, то в газетах про це написали б не більш як шість рядків, а товариство вигукнуло б: «Що за дурень!».

− Тоді не говорімо більше про це, − сказав Лючіо; брови його розгладились, а очі прибрали звичайного веселого, насмішкуватого виразу. − Вигравши дербі, ви зробили все, чого сподівається від вас цивілізація дев'ятнадцятого століття, і за це вас будуть запрошувати всюди. Незабаром ви обідатимете у Мальбрукському палаці, а якщо захочете, то впливова лазівка й маленька політична інтрига відкриють вам двері до Кабінету міністрів. Людина з п'ятьма мільйонами на рахунку й переможець дербі на додачу − хто може дорівнятись до вас у могутності? Жодна інтелектуальна величне дасть вам такого становища! Люди заздрять вам. Слава людини, здобута за допомогою коня, − це щось насправді дивовижне!

Він голосно розсміявся й більше не згадував у розмовах зі мною про «шляхетні прагнення» моєї натури. Я не знав, що він зробив ставку на мою душу − і програв. Відтоді він дотримувався щодо мене рішучої манери, невблаганної до страшного кінця.

…Моє весілля відбулось у призначений день червня з усією пишнотою й екстравагантністю, яка годилася для мого становища та становища жінки, яку я обрав собі за дружину. Немає потреби детально змальовувати бучну церемонію: будь-яка модна «дамська газета», описуючи весілля графської дочки з мільйонером, дасть повне уявлення про загальний ефект! Це було яскраве видовище; розкішні туалети та прикраси знищували геть усякі роздуми про священну врочистість «божественного обряду». Зворушливі слова Євангелія не привернули й половини тієї уваги, яку було звернено на пишні банти з перлів і діамантів, що прикріплювали вишитий трен нареченої до пліч.

На церемонії був присутній «увесь