Читати книжки он-лайн » Наука, Освіта 🧪📚🧑‍🔬 » Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

179
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 78
Перейти на сторінку:
на поліпшення політичної ситуації та консолідацію українського громадянства. Погляди багатьох з її діячів зверталися до кандидатури Павла Скоропадського. Після зречення влади 14 грудня 1918 р. він не втратив популярності серед консервативних кіл Великої України та кадрових військових. Зростання впливу гетьмана відбувалося тоді, коли Головний отаман Армії УНР втрачав популярність і в армії, і в селянському середовищі. Відомий український діяч Є. Чикаленко, зокрема, занотував у своєму щоденнику, що «майже всі військові Петлюри» стали прихильниками гетьманщини, «бо зовсім розчарувались в здатності його (С. Петлюри. — Т. О.) вести якусь будівничу справу». За переконанням Є. Чикаленка, саме військові «подали думку Скоропадському знов попробувати щастя»550.

Як відомо, після поразки Центральних держав у війні П. Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти. Під їхнім тиском 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією, започаткувавши в такий спосіб спробу створення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана, хоча, насправді, воно готувалося від літа 1918 р. Тринадцятого листопада 1918 р. у Києві було обрано Директорію. Намагаючись уникнути братовбивчої війни серед українців, 14 грудня 1918 р. гетьман підписав зречення влади і виїхав до Швейцарії, а згодом — до Німеччини551.

На початку 1920 р. відбувався активний процес консолідації навколо П. Скоропадського різних українських монархічних груп, зокрема членів Української демократично-хліборобської партії (УДХП). Наприкінці 1919 р. українські хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»552.

У зв’язку зі зреченням П. Скоропадського влади прихильники спадкової української монархії стали перед фактом серйозних юридичних ускладнень. Адже таке зречення, на думку опонентів монархічного руху із середовища української політичної еміграції, засвідчило обірвання нитки легітимності гетьманського роду Скоропадських, а відтак — неспроможність самої концепції дідичності й легітимізму. Проти такого тлумачення подій 14 грудня 1918 р. та її наслідків рішуче виступив В. Липинський. На його думку, ця подія звільнила українських монархістів «од присяги пануючому гетьманові, але розуміється не од вірності персоніфікованій від тепер в його Роді українській монархічній ідеї»553. В історичній літературі є і дещо інша думка: «Гетьман зрікся влади — не гетьманства»554. «За цим варіантом, — зазначав В. Гришко, — гетьман, відмовляючись від влади, не відмовився прав на владу, як своїх особистих, так і родових»555.

Оселившись разом із родиною в передмісті Берліна — Ванзеє, П. Скоропадський опиняється в центрі уваги західноєвропейських журналістів і політиків, які активно цікавляться його планами. «Здавалося б: після образ, нанесених своїми, українцями... Гетьман Павло мав би заспокоїтись і відійти від політичної діяльності, а, навіть, увійти в якусь спілку... з росіянами...»556, — зауважував дослідник і активний діяч гетьманського руху Д. Левчук. У «Комунікаті», опублікованому в «Хліборобській Україні» в 1920 р., зазначено, що «всупереч усім поголоскам, що ширилися у закордонній і українській пресі про особу Гетьмана Павла Скоропадського, ним були рішуче відкинуті «різні пропозиції роблені йому неукраїнськими кругами, виступити в активній, але залежній — чи то від Польщі, чи то від Москви — ролі». При цьому з’ясовано, що «проголошення в свій час федеративного союзу з Росією не означало й не означає абдикації з ідеї суверенності Української Держави». Підкреслено, що «вся праця проводилася Гетьманом як у культурнім, так і в економічнім напрямі виключно задля утворення незалежної самостійної України» і що «на ґрунті цієї ідеї стоїть Гетьман і досі»557.

Ще на початку 1920 р. з ініціативи В. Липинського відбулося кілька розмов і зустрічей із П. Скоропадським, під час яких ішлося про можливість приєднання останнього до акції створення в еміграції української монархічної організації за умови, що він буде «символом», «слугою ідеї, а не бувшим гетьманом»558. Навесні 1920 р. В. Липинський разом з кількома своїми однодумцями (Д. Дорошенком, М. Кочубеєм, А. Монтрезором, С. Шеметом, Л. Сідлецьким (Савою Крилачем), О. Скоропис-Йолтуховським та М. Тимофіївим) заснував у Відні Український союз хліборобів-державників (УСХД). Одним з перших документів новоствореної організації була угода з гетьманом П. Скоропадським, яку від імені організації підписали в Берліні 8 травня 1920 р. В. Липинський, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Дорошенко та А. Біло­польський, від імені гетьмана — його особистий ад’ютант, член першої Генеральної ради полковник Г. Зеленевський559. Цей документ продемонстрував намір установити монархічну владу в Україні. «Завданням нашим являється збудування незалежної, міцної Української Держави, — наголошено в ньому. — Завдання це будемо вважати виконаним, коли державну організацію завершимо коронаційним актом»560. В угоді гетьмана визнано «Начальним вождем всіх оружних сил України» з перспективою проголошення його українським монархом після «збудування незалежної міцної Української держави». Угода стверджена «взаємною урочистою обітницею і власноручними підписами»561.

На початку своєї діяльності провід УСХД намагався досягти згоди і здійснити спільну політичну акцію з колишніми політичними супротивниками — гетьманом П. Скоропадським і ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом (відомим під псевдонімом Василь Вишиваний) як імовірними претендентами на український монарший престол. Домовленість полягала в тому, що П. Скоропадський як головно­командувач Збройних сил, який приймав на себе «обов’язок об’єднання всіх українських державнотворчих елементів», повинен зробити перший «конкретний крок в цім напрямку» і доручити «Полковникові В. Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині»562. Згідно з угодою, підписаною між П. Скоропадським і засновниками УСХД, В. Вишиваний увійшов до її законодорадчого органу — Генеральної Ради (попередниця Ради присяжних). Проте наприкінці 1920 р. з’ясовано всю безперспективність такого альянсу. Це було пов’язано з тим, що В. Вишиваний не погодився з пунктами Статуту і Регламенту УСХД, убачаючи в них спроби встановити авторитарний режим в Україні. Крім того, він був неправильно поінформований через друковані джерела уряду УНР про нібито польську заангажованість В. Липинського.

Після розриву з В. Габсбургом УСХД усіляко намагається дистанціюватися від політичної акції, яку вів полковник. У комунікаті союзу, опублікованому у «Хліборобській Україні» зазначено: «З приводу розповсюдження в деяких колах неправдивих чуток про участь УСХД в теперішній політичній діяльності полковника Василя Вишиваного заявляємо, що УСХД, ставлячись із повагою до ідеї Української Трудової Монархії і працюючи для її здійснення, віддає всі свої сили справі об’єднання і організації Українського хліборобського класу і тому в персональній акції Полк. Василя Вишиваного ніякої участі не бере»563. Саме намаганнями зберегти провідне становище УСХД і зміцнити теоретичні підвалини гетьманського руху була зумовлена поява праці В. Липинського «Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є.Х. Чикаленка: “Де вихід?”» у друкованому органі УСХД «Хліборобська Україна». Безперечно, В. Липинський мав рацію, коли наголошував, що концепція «чужоземного королевича», не зв’язаного «ані з землею, ані з традицією, ані місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю» не дасть Україні «тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». Концепція Є. Чикаленка, на думку В. Липинського, на практиці відкривала простір для появи все нових і нових претендентів на владу в Україні. Відсутність традиції та історичної спадкоємності, а також пов’язаного з ними легітимізму робили такий монархізм, за висловом ученого, «звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника»564.

Досліджуючи національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський доходить до висновку, що саме спадкова (дідична) монархія, до якої наприкінці свого життя прагнув Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні. Аби уникнути внутрішньої боротьби серед українських монархістів, можливості появи в їхніх лавах претендентів на роль «гетьмана-отамана» чи «гетьмана-диктатора», засновники УСХД вирішили персоніфікувати П. Скоропадського, який незадовго до того був гетьманом України.

Причому В. Липинський розглядав Гетьманство як монархічну точку опори, яка є сталою і спирається на історичну традицію та історичну спадковість і може «витворити ту базу,

1 ... 73 74 75 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"