Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

акцентував на Драгомановій еволюції до лібералізму в пізнішому його житті. Він змалював РУП як групу хаотичних шовіністів, які виправдовували погроми.

Незважаючи на широку підтримку Центральної Ради в 1917 році з боку селян, основу революційних сил у країні Попов вбачав у русифікованих робітниках. Хоча більшовики були винні в деяких помилках у національному питанні, українські групи не робили нічого, щоб їх виправити. Українці, які приєдналися до більшовиків, не внесли до спільного руху нічого цінного зі своєї революційної спадщини; вони стали хорошими комуністами тільки тією мірою, якою змогли здолати свої колишні упередження та прийняли нерозбавлений більшовизм[839].

Радикальне відхилення Попова від визнаних до того поглядів відразу ж засудив В. Сухино-Хоменко, український партійний історик і колишній студент Яворського. Він опублікував дискусійну статтю в «Більшовику України», і в ній схвалив спростування Равича-Черкаського — та розкритикував Попова за нехтування історичним внеском українського руху. Сухино-Хоменко наголосив на низці неточностей і перекручень у роботі Попова. Особливо на факті, що той помилково гадав, нібито всі послідовники Драгоманова ставали лібералами, але взагалі-то драгоманівці, як-от Тучапський, приєдналися до РСДРП. Українська сторона революційного процесу насправді зробила надзвичайно вагомий внесок у російську соціальну демократію та КП(б)У, проте Попов зігнорував його[840]. Попову не довелося завдавати собі клопоту з відповіддю, адже на його критика вже чекали проблеми.

Матвій Яворський та радянська українська історіографія

Матвій Яворський був головним комуністичним істориком України. Як голова Укрнауки, українського близнюка Головнауки, він відповідав за контроль над усією наукою та дослідженнями. І як голова історичної секції Українського інституту марксизму-ленінізму був тією ж мірою апаратчиком, що й істориком, академіком-бюрократом, чия роль в Україні чітко відповідала ролі Михайла Покровського в Росії[841].

Хоча Яворський відомий передовсім не як історик партії. Його погляди на історичну природу КП(б)У стали в пригоді у спробах зрозуміти його загальну концепцію історії України. Короткий, проте насичений фактами огляд історії партії, опублікований у 1922 році, вмістив головні ідеї Яворського про предмет дослідження й продемонстрував позицію десь посередині між тими аргументами, що їх пізніше висунув Попов із одного боку та Равич-Черкаський із другого. Як він це бачив:

Комуністична Партія України, хоч і є обласною організацією Р.К.П., хоча історія її і є частиною всієї історії Р.К.П., частиною всієї пролетарської Революції в межах колишньої імперії, все ж вона має своє минуле, своєрідні особливості розвитку, які так яскраво відповідають відмінним особливостям Революції на Україні з 1917 року. На ній рельєфно вимальовується відбиток особливих українських стежок загальноросійського революційного шляху.

КПУ — дітище української революції та пролетаріату[842].

На думку Яворського, КП(б)У вписалася в загальну історію російського революційного руху й водночас була продуктом безперечно українських умов і процесів. У своїй пізнішій праці він зосередився на окресленні цих українських умов і процесів. Хоча його наступні дослідження не пов’язані безпосередньо з КП(б)У, фактично це було спробою надати радянській українській партії та державі арсенал історичних передумов.

Найамбітніша праця Яворського — це його «Нариси з історії революційної боротьби на Україні», опубліковані у двох частинах у 1927 та 1928 роках. Незважаючи на те, що кампанія проти нього перешкодила публікації останньої частини й розповідь переривається у 1880-х, те, що було опубліковано, можна назвати спробою переосмислити всю українську історію як процес, що завершився українським комунізмом. Останній був, своєю чергою, продуктом революційного руху, який характеризувався боротьбою не просто за соціалізм, а й за національне визволення. Хоча Яворський відкидав ідею про те, що українська нація є гомогенною селянською масою, він добре усвідомлював: давно відчутний брак українського пролетаріату зумовлював особливі труднощі у відстеженні того, який клас вів за собою рух, що розгортався. Він бачив цю проблему з погляду класової гегемонії та не мав іншого вибору, як акцентувати на ролі селянства[843].

Яворський простежив «революційну боротьбу», повертаючись аж до витоків класової диференціації в Україні у X столітті, і заявив, що трудящі маси виступали проти класу експлуататорів навіть у часи Київської Русі. Великою мірою спираючись на ідеї Михайла Покровського про роль торговельного капіталу в російській історії, він указав на те, що бачив як боротьбу торговельних капіталістичних інтересів проти феодалізму в Київській Русі, і навіть назвав Київський бунт 1068 року «буржуазною революцією у її примітивному розумінні»[844].

Яворський бачив період включення України до складу Великого князівства Литовського як феодальний, що мало чим відрізнявся від феодальних періодів у Західній Європі, бо давав дорогу гегемонії комерційного капіталу на початку XVI століття. Люблінська унія, яка інкорпорувала Україну в Королівство Польське в 1569-му, була пов’язана зі включенням України до німецького ринку та процесом позбавлення сільського населення прав задля привілеїв польської шляхти, яка отримувала прибутки від продажу зерна. Ця соціальна боротьба заклала підвалини протистояння між польською шляхтою та козацтвом, що вибухнуло козацькими повстаннями. Зауважуючи, що саме релігійний конфлікт між католиками та православними був ідеологією боротьби, Яворський стверджував, що релігія була лише прапором, «що ним прикривалися властиві мотиви боротьби, мотиви економічного й соціяльного визволення цих мас». Реєстрові козаки та козацька старшина очолили боротьбу українських мас проти польської шляхти як історично-прогресивну війну капіталізму, що тільки зароджувався, проти феодального гніту. Різниця між господарями та кріпаками ніколи не зникне, отже, і козацька реєстрова знать знайшла міцну підтримку своїх класових інтересів у московського царя. Після прийняття козаками царя як свого сюзерена їхні вищі прошарки поступово асимілювалися з московською знаттю в один кріпацьковласницький товарно-капіталістичний клас. Отже, основним результатом козацьких повстань став синтез місцевого та московського торговельного капіталу[845].

Наступна сходинка революційної боротьби, як це бачив Яворський, відповідала новим формам експлуатації, властивим дедалі потужнішому капіталізму. Початок XIX століття був періодом боротьби проти економічної системи кріпацтва, що занепадала, боротьби, яка тривала під гегемонією буржуазії. Тоді як розвиток виробництва стимулювався наполеонівськими війнами, держави «дворянсько-крепацького укладу» зіткнулися з кризою, бо прогресивніші елементи дворянства адаптувалися до нових економічних реалій і потрапили під уплив ідеалів Французької революції, утілюючи на російській землі два сподівання: скасування кріпацтва та демократизацію управління. Реформаторські пропозиції Сперанського відображали буржуазні реформістські прагнення; декабристи надали їм революційнішого характеру[846].

Декабристське повстання 1925 року та Польське повстання 1830-го завершили один із розділів революційної боротьби; у наступній домінував Тарас Шевченко. У цей період, як і в попередній, українські прагнення розвивалися під упливом як польської, так і російської радикальної думки. Кирило-Мефодіївське братство вперше представляло українську дрібнобуржуазну революційну групу, яка поєднувала романтичні ідеали загального слов’янського братерства з лівацьким демократизмом та українським націоналізмом.