Читати книгу - "Сестри крові"

з креденса пляшку вина, розкоркував і, не мовлячи ані слова, налив у два келихи. Юліус зачекав, коли першим почне пити Ґрозваєр, а тоді теж надпив і мовчав.

— Ну... — буркнув бургомістр. — Продовжуйте.

— Отут мене й почали муляти деякі підозри. Бо хто такий мій брат у порівнянні з єпископом чи суддею? Ніхто. Пшик. Тих безсумнівно вбили на чиєсь замовлення. А що Ґеорґа вбито було тим самим способом, напрошується висновок, що і його хтось замовив. Хто це був — мені відразу стало зрозуміло. Але хочу запевнити, що я за своїм братом не надто побивався. Він був ще той курвий син. Гульвіса неприторенний. Навіть до моєї жінки чіплявся. То, гадаю, йому на тім світі цікавіше, ніж тут. А я перебрав його добро, піклуюся вдовичкою та й не нарікаю. І от, швендяючи туди й сюди по світу, я всюди, де тільки можна, розпитував про той орден і його монастир. І небавом таки розвідав, що виховують там сестер, здатних убивати. Все це вродливі дівчата, які вирізняються своїми особливими методами. Я також довідувався, чи можливе таке, щоб котрась сестра могла покинути цей монастир і не стати при цьому вбивцею. Все ще сподіваючись, що моя донька насправді не така, а то лише збіг. Але мене запевнили, що це неможливо, бо інакше ця сестра буде приречена. Отже, винятків не буває, — Юліус зітхнув і змахнув сльозу. — Після цього я вже здогадався, яким вишиванням займається моя донька. Я навіть вірю, що ви жодного поняття досі не мали про існування ордену Сестер святої крові. Ви просто написали листа до Швестербурґу в Товариство доброї опіки й зробили замовлення на Ґеорґа. Вам назвали ціну, ви оплатили. Все чисто й без зайвого галасу. І в мене до вас жалю нема. Обіцяю, що буду цінувати наші ділові стосунки. — Юліус встав і вклонився. — На цьому бувайте здорові. Завтра я вирушаю знову в дорогу, то можу того листа й оплату до Швестербурґу доставити. Мені не важко. Іно за честь вважатиму зробити приємність для такої поважної людини, як пан бургомістр.

Юліус вийшов, а бургомістр налив собі другого келиха й випив. То ж треба — попасти в лапи цьому пройдисвіту! А листа... листа можна написати. Довести, що Айрер не Айрер не так просто, потрібні свідки. Везти їх навмисне бозна-звідки — неабиякий клопіт. З доброї душі ніхто не погодиться, доведеться платити, ще й подорож і перебування у Львові оплатити, та й не одному, бо що таке один свідок, а трьом чи чотирьом. А в підсумку? Той Лукаш з Калькбреннером разом відбрешуться. Найбільше, то хіба в нього аптеку магістрат відбере. І що з того?.. Орден Сестер святої крові... Он воно як!

Він узявся писати листа, але коли дописав, трохи подумав і порвав його на дрібні кавальчики. Вранці Юліус знову завітав до бургомістра й поцікавився, чи вже готовий лист.

— Ні, я передумав, — відповів Ґрозваєр. Юліус був виразно здивований. — Я вирішив зробити замовлення не листовно, а усно. Якщо вже туди вирушаєте, то ось вам оплата. — Він простягнув купцеві капшук з дукатами. — А ім’я і адресу знаєте. Цього цілком достатньо.

— Маєте рацію. Цілком достатньо. А щодо закупівлі моїх вин, то в мою відсутність вас чудово обслужить моя дружина.

Розділ 18

Юліана: Sanguinis sorores.

Кінець жовтня 1648 року

Йоган запропонував мені переночувати в нього. Я погодилася і вийшла в сад прогулятися. Садом ніхто не займався, він геть заріс, і в цьому була його приваба, в гіллі мостилися на ніч пташки, повітря пропахло айстрами й пізніми яблуками. Біля муру, геть заповитого виноградними лозами, я зупинилася і спробувала темно-червоні ягоди, вони були солодкі. Я стояла, ласувала ними й думала, що маю робити далі.

Позаду почулися скрадливі кроки. Я озирнулася — то була Гертруда. Вона йшла до мене широко усміхаючись, але в її очах я не помітила звичного тепла, вони, можливо, під дією алкоголю стали холодні, примружені й підступні, її погляд пронизував мене. Я не розуміла, що могла означати така раптова зміна настрою і поведінки і, замість того, щоб усміхнутися їй привітно, заціпеніла на місці. Вона наблизилася до винограду й зірвала й собі гроно.

— О, як смачно, — промовила холодним тоном, зиркаючи при цьому на мене спідлоба.

Її великі вуста приймали кожну виноградину наче поцілунок. Я мовчала. Глибоке й ще не до кінця усвідомлене чуття підказувало мені, що зараз чекає мене щось не надто приємне, щось, що ось-ось злетить з її вуст. Та вона не квапилася, мовби впиваючись моєю тривогою, а я й далі мовчала, не зводячи очей з її вуст, які нервово посмикувалися. Я мовчала й думала: невже це вона? Від однієї лише думки про це я відчула на крижах мороз. При мені не було жодної зброї, і я геть не готова була боронитися, бо не мала зеленої уяви, що саме проти мене може бути застосовано. За хвилю я дійшла висновку, що якби мені щось загрожувало, не було б оцієї довгої паузи. Раптом Гертруда наблизилася і, усміхаючись, простягнула мені руку. Так, це вона. Ми саме так здоровалися. Я потиснула її руку й почула:

— Sanguinis sorores[53], Корделіє!

— Rursus in unum[54], Амальтеє! — відповіла я автоматично.

Вона здригнулася, не сподіваючись, що я можу її вирахувати. Труді, ця любляча дружина, меланхолійна краля, яка брехала, що її перший чоловік помер від серцевого нападу, ця вродлива жінка з витонченими пальчиками, з бездоганними манерами й дзвінким голосом — жорстока вбивця?

— Ти приїхала за мною? — запитала я.

— Не зовсім.

Вона й далі усміхалася, але вже лише кутиком вуст, а в насмішкуватому її голосі бринів відтінок іронії. Я пошкодувала, що без зброї.

— За ким же ти приїхала? За принцом Хуаном? Він встиг відплисти.

— Ні. Замовлення на нього відкликали, — вона роззирнулася. — Як тут затишно й гарно! Чудове місце. Шкода, що я тут не надовго затримаюся...

— Труді, за ким ти ще приїхала? — перебила я її.

— У першу чергу я приїхала повідомити, що про тебе не забули. Ти знову з нами. Можеш жити у