Читати книгу - "Андрій Лаговський"

Дні були зовсім короткі. Сутеніло зарані. Не раз професор, одкинувшись назад у широкій фотелі, смерком довго сидів без світла і не запалював лампи. Пітьма сірими, каламутними хвилями поволі наводнювала й потопляла хату… В голові в’їдливо бринів чийсь вірш:

Сіре смеркання повзе, каламутне…

Звільна повзе вечорок…

Думи неяснії, думи мінутні

Тайний заводять танок.

От ізнялася юрба їх туманна…

Геть одліта, наче дим…

Люба моя! Дорогая, кохана!

Зглянься над серцем моїм!..

Тая «люба» була для нього сім’я Шмідтів, мов один суцільний образ, мов одна жива особа.

IX

Надійшла зима, та гарна, ще не люта. Надворі, за легесеньким морозом, дихалося любо й вільно. Світило сонце. Хрупотів під ногами й іскрився молодий сніг.

Якось на вулиці професор здибав Петрову, що з нею був познайомивсь у Туапсе. Художниця зустріла його привітно. Побалакали про одну картинну виставку.

— А як ся мають ваші Шмідти? — байдужно, проміж іншим, згадала Петрова нарешті.

— Я розійшовся з ними, — ніяково вимовив Лаговський.

— Не диво. Диво хіба, що аж тепер розійшлись, а не давно. Я й будь-коли не могла зрозуміти, що ви в тій сім’ї мали з собою спільного. Страх, яка неінтересна, сіренька сім’я. Можу вас завірити, що найцікавіша й найсимпатичніша людина поміж ними були не хто, як ви… А Шмідти самі… — ет!..

— Ви ж їх не знаєте, — несміливо перебив художницю професор.

— Я та не знаю?! Та я їх знаю, мовляли, і сирих, і печених, і варених. Егоїсти — от вони хто! Егоїзм — ото їхня найхарактерніша прикмета… Я їх здавна знаю. Візьміть хоч батьків, — ну, чи думали вони коли-небудь про громадянські ідеали? Ніколи! На суспільне почуття в них якась атрофія. Суспільність і їхня сім’я — це ніби два ворожі табори. Коли в них єсть які ідеали, то хіба генеральські: вибилися в генеральство, то хотять із себе вдати справжніх генералів і хиляться до тих, хто значніший та багатший…

Лаговський згадав Корзову, і йому ніяково зробилося.

— Або візьміть синів, отих ваших колишніх приятелів… Молодші вони, свіжіші, ніж батьки, — це правда; та нічого цікавого і в них нема. Про ваші відносини до них я б сказала, що ви були для них за доброго, безплатного гувернера… Не спортеся, не спортеся! Це воно було іменно так — я ж у Туапсе розгляділа це, хоч і здалека, та розгляділа добре! Ви, було, балакаєте на всякі теми, вони вас слухають — і ви самі себе слухаєте і робите собі ілюзію, ніби ви з ними балакаєте… Ні, не з ними — із самим собою!.. І чи любили вони вас щиро? Чи давали вам щось у душевній сфері?

— Вони мене дуже любили!

— Оті егоїсти — вас дуже любили?! Ат!.. Я їх з дитячих літ пам’ятаю, та й знаю, що в них душа й чуття — холодніші, як ніс у собаки. Щоправда, вони охоче, як мухи на мед, кидаються на нову людину і люблять бути з нею, доки вона балакуча, й жартівлива, і — одно слово — «інтересна»; але без жалю одвернуться, коли тая людина забажає не їх тішити, а вимагатиме од них співчутливого слова для себе самої… Може, і з вами отаке саме в них скоїлося, Андрію Йвановичу?

І Петрова допитливо подивилася на Лаговського. Той, щоб виминути точної, простої одповіді, перебив її:

— Вони мені дуже багато добра вчинили.

— Ах, Андрію Йвановичу!.. Не забувайтеся того, що каже Гете про «доброчинців». Він каже: «Доброчинці — це здебільша люди, які думають, що за одно гірчичне зерно вони сміють позбавити всіх прав тую людину, котрій вони вчинили добро». Чи й Шмідти не такі?

Лаговський знов викрутивсь од відповіді на ці художничині слова та й швиденько повернув розмову на інакший бік.

— Ви взагалі про Шмідтів несправедливо судите. Вони й направду дуже освічені парубки, люблять науку, мистецтво, поезію, музику. Це не звичайні собі хлопці, яких є на світі тисячі, а таки екстраординарні.

— Не екстраординарніші, ніж кожен інтелігент у столиці!.. Не екстраординарніші!.. А вже ж душею — то, кажу, черственькі і, нема чого казати, вам вони не рівні… Та й ще зависть мають супроти всіх тих, хто талановитіший, ніж вони… і тікають од таких. Хіба ж ви ніколи не задумувалися над тим, чому коло них так мало є цікавих знайомих, а крутиться самісінька сіра буденщина? Це тому, що серед сіреньких людей вони здаються вищі та й першенствують; а талановитих — бояться і, щоб не було з ними конкуренції, їх оминають… От тільки вас — ну, нема де правди діти: вони трохи таки полюбили були, а знаєте чому? Бо хоч ви значно талановитіші й кращі, ніж кожен із них, та ви побожно схилялися перед ними і щиро вірили… або силувалися вірити, що ви геть нижчі од них… Та й вам вони, мабуть, трошки заздрили… принаймні Володимир Ростиславович… От, хто мені страх не до вподоби — так він: отой справжній Кит Китич, Бардадим Іванович!.. Братики в нього так собі, простесенькі егоїсти, а це — смердюча блощиця…

— Не кажіть так, Ганно Володимирівно! — тихим, благальним голосом вимовив професор. — Єсть у Володимира декотрі свої вади, тільки ж вони — наче купка сміття, під якою схована дорогая, чудовая перлина.

— Андрію Йвановичу!! Боюся за вас, що коли ви зовсім не одвертатимете носа од людського сміття, то звикнете нікуди не ходити по перли, інакше як на смітник; а де сміття не буде, там і перел не сподіватиметеся знайти… Глядіть, щоб цього з вами не сталося!.. А втім, Володимир у їхній сім’ї не виродок, він природний продукт їхньої хатньої атмосфери… До речі: чи пам’ятаєте ви історію з отим бідним народним учителем на Кавказі? Там, у Туапсе, ви не захотіли були дослухати її од мене; а вона кидає яскраве світло на ваших Шмідтів. Хочете тепер дочути?

— Ні, ні! — з болем залопотів професор, затулюючи вуха. — Єсть на світі святощі, яких торкатися не можна. Мої почування до Шмідтів — то святощі.

Петрова, здивована, погляділа на нього, не знаючи, чи кривдитися з його слів, чи сміятися з них. Вона вибрала друге:

— Hochgeehrter Herr Professor[70]! — комічно вимовила вона. — Це ж сміхота — отой ваш фетишизм, ваші «святощі»!.. Кому-кому, а вам не завадило б пам’ятати слова Макса Штірнера… знаєте? того, що поклав підвалину доктрині про індивідуалістичний анархізм: «Коли святі дари наводять на тебе страх, проковтни їх, перетрави-перевари