Читати книгу - "Симпатик"

легко спалахнуло від її запальної пісні. Вона підняла градус першим номером, несподіваною «Мені б подобалося, щоб ти мене хотіла», яку раніше я чув лише в чоловічому виконанні. Це була тема неодружених і нещасливо одружених чоловіків мого покоління, чи то в англійському оригіналі, чи в так само відмінних французькому та в’єтнамському варіантах. Пісня, від слів до мелодії, досконало втілювала ідею неподіленого кохання, а ми, південні чоловіки, ніщо не любимо більше за неподілене кохання, бо розбиті серця — наша головна слабкість, важливіша за сигарети, каву та коньяк.

Слухаючи, як вона співає, я хотів лише принести себе в жертву ночі кохання з нею, яку можна було б згадувати довіку. Кожен чоловік у залі поділяв мої емоції, і ми спостерігали, як вона похитується біля мікрофона. Її голосу було досить, щоб зворушити публіку або ж змусити нас сидіти тихо. Ніхто не говорив, ніхто не ворушився, хіба що підносячи до рота сигарету чи склянку, і ця зосередженість зберіглась і до її наступного, трохи веселішого номера — пісні «Бах-бах (мій любий мене застрелив)». Перша її виконала Ненсі Сінатра — всього лиш платинова принцеса, що знала про жорстокість і зброю лише від бандитів, що дружили з її батьком, Френком. Лана, на противагу їй, виросла в місті, де гангстери були такі могутні, що армія боролася з ними просто на вулицях. Сайгон був столицею, для якої вибухи гранат були звичні, терористичні бомбування — цілком очікувані, а саме вторгнення в’єтконгівців — епізод спільного досвіду. Що та Ненсі Сінатра знала, коли співала «бах-бах»? Для неї то був текст поп-пісні, схожий на жувальну гумку. Для нас «бах-бах» — саундтрек нашого життя.

Більше навіть, Ненсі Сінатра, як і значна більшість американців хворіла на одномовність. Лана у своїй багатшій, виразнішій версії пересипала англійську французькою та в’єтнамською. «Бах-бах, я не забуду його», — то був останній рядок французької версії, якому вторував в’єтнамський варіант Фам Дуя: — «Ми ніколи не забудемо». У пантеоні класичних популярних пісень з Сайгона цей триколірний переспів був один із найпам’ятніших, бо в ньому насильство та любов майстерно переплітались у загадковій історії двох закоханих, які, дарма що вони знайомі з дитинства, а може саме тому, що вони знайомі з дитинства, стріляють одне в одного. «Бах-бах» — то був звук пострілу пістолета пам’яті в наші голови, бо ми не могли забути любов, не могли забути війну, не могли забути коханих, не могли забути ворогів, не могли забути дім і не могли забути Сайгон. Ми не могли забути карамельний смак кави з льодом та цукром-сирцем; миски супу з локшиною, з’їдені навпочіпки на тротуарі; звуки струн гітари друга під час відпочинку в гамаках під кокосовими деревами; футбольні матчі, зіграні босоніж, без сорочок в алеях і парках, на площах і луках; намиста з перлів ранкового туману на горах; вологу устриць, відкритих на піщаних пляжах; шепіт спітнілих коханих, найспокусливіші в нашій мові слова — ан ой[72]; гуркіт рису під час молотіння; робочих чоловіків, які сплять у своїх триколісних таксі й зігріваються лише спогадами про рідних; біженців, що сплять на тротуарах у всіх містах; повільнотлійних пацієнтів протимоскітних спіралей; пружність і солодкий смак щойно зірваного з дерева манго; дівчат, які відмовлялися говорити з нами, тим самим змушуючи тільки прагнути більшого; чоловіків, що померли або зникли; вулиці та будинки, підірвані набоями; потічки, в яких ми, сміючись, плавали голяка; таємні гаї, в яких ми стежили за німфами, що купалися та бризкалися, невинні, немов пташки; тіні, які свічки кидали на плетені стіни хатин; атональне дзеленчання дзвіночків на шиях корів на брудних дорогах і сільських стежках; гавкіт голодного собаки в покинутому селищі; апетитний сморід свіжого дуріана, який їси плачучи; те, як виглядали і звучали сироти, що завивали біля мертвих тіл своїх матерів і батьків; сорочки, липкі вже після полудня, коханок, липких під кінець любощів, нашу залиплість у своєму становищі; божевільний вереск свиней, які втікали від селян; схили, що палають на заході сонця; коронований світанок, що піднімає голову з-за простирадл моря; гарячу хватку материної руки — цей список міг тривати, тривати і тривати, однак річ була ось у чому: найголовнішим з того, що ми не могли забути, було те, що ми не могли забути.

Коли Лана скінчила, публіка плескала, свистіла й кричала, однак я сидів мовчки, ошелешений, поки вона кланялася і граційно сходила зі сцени, — я був такий обеззброєний, що навіть аплодувати не міг. Поки Поет представляв наступного виконавця, я чув лише «бах-бах», і коли Лана повернулася за столик, зарезервований для виконавців, стілець зліва від неї був порожній, бо на ньому сиділа та, хто змінила її на сцені, і я сказав Бонові, що за десять хвилин повернусь.

Я чув його слова:

— Не роби цього, вилупку дурний.

Однак і не думаючи над ними, пішов через залу. Найважчим у спілкуванні з жінкою завжди було зробити перший крок, але тут найважливіше одне: не думати. Не думати важче, ніж здається, та все одно з жінками думати ніколи не варто. Ніколи. Нічого не вийде. У перших своїх спробах підійти до дівчат, ще в ліцейські роки, я забагато думав, вагався і зрештою зазнавав невдачі за невдачею. Однак навіть з цим я відкрив, що все те цькування, що його я пережив у дитинстві, зміцнило мене, навівши на думку: якщо тобі й відмовлять — це краще, аніж зовсім не мати на це шансу. Отже, я підходив до дівчат, а тепер — і до жінок з такою дзенською відмовою від сумнівів та страху, що сам Будда її б схвалив. Сидячи поряд з Ланою і ні про що не думаючи, я всього лише йшов за своїми інстинктами та трьома головними принципами в розмові з жінкою: не питати дозволу, не казати «привіт» і не дати їй заговорити першою.

— Я і гадки не мав, що ви так співаєте, коли ми познайомилися, — сказав я.

Лана подивилася на мене очима, схожими на очі античної грецької статуї, порожніми і водночас виразними.

— Звідки вам було знати? Мені було лише шістнадцять.

— А мені — лише двадцять п’ять. Що я знав?

Я нахилився до неї, щоб не перекрикувати музику, і запропонував їй сигарету. Четвертий принцип: дати жінці можливість відмовитися ще від чогось, окрім мене. Якщо вона відмовиться від сигарети, як годиться будь-якій з наших порядних молодих жінок, я матиму привід сам її взяти, а отже, матиму кілька секунд для того, щоб щось