Читати книгу - "1984"

миті, існуватиме сп’яніння від перемоги, радість чавити безпорадного ворога. Якщо ви хочете уявити собі майбутнє, уявіть підошву черевика, що чавить людське обличчя — чавить вічно.

Він зробив паузу, ніби чекаючи, що Вінстон заговорить. Але Вінстон лише відкинувся назад і повторив спробу ще сильніше втиснутися у лежак. Він нічого не міг сказати. Здавалося, у нього скам’яніло серце. О’Браєн провадив:

— І пам’ятайте, що це назавжди. Обличчя завжди буде під черевиком. Єретик, ворог суспільства завжди перебуватиме у цьому становищі, так щоб його можна було перемогти і принизити. Усе, що ви пережили, відколи ви в наших руках — усе це триватиме і ставатиме ще гіршим. Ніколи не припиняться шпигунство, зради, арешти, тортури, екзекуції, зникнення людей Це буде світ терору і водночас — світ тріумфу. Що могутнішою ставатиме Партія, то менш толерантною вона буде. Що слабшою буде опозиція, то нещаднішим ставатиме деспотизм. Ґолдштайн і його відступництво житимуть вічно. Щодня, щомиті вони зазнаватимуть поразки, втрачатимуть довіру, щодня з них глузуватимуть і плюватимуть на них — а проте вони залишатимуться живими. Вистава, яку я розігрував з вами сім років, відбуватиметься знову й знову, покоління за поколінням, щоразу ще витонченіше. У нас тут завжди буде відступник і буде місце милосердю, і він скиглитиме від болю, зламаний, зневажений і врешті-решт — щиро розкаяний, врятований від самого себе, він з власної волі плазуватиме у нас під ногами. Ось такий світ ми створюємо, Вінстоне. Світ, де за перемогою настає нова перемога, а за тріумфом — іще один тріумф: постійне подразнювання владного нерва. Я бачу, ви починаєте розуміти, яким буде цей світ. Але зрештою ви не просто його зрозумієте. Ви приймете його, привітаєте його, станете його частиною.

Вінстон отямився і спромігся заговорити:

— Ви не зможете! — заперечив він слабким голосом.

— Що ви маєте на увазі, Вінстоне?

— Ви не зможете створити світ, який ви щойно описали. Це марення. Він неможливий.

— Чому?

— Бо цивілізацію неможливо заснувати на страху, ненависті і жорстокості.

— Чому ні?

— Вона не буде життєздатною. Вона розпадеться. Вона самознищиться.

— Нісенітниця. Ви вважаєте, що ненависть виснажливіша, ніж любов. Чому ви так вирішили? А якщо й справді так, то яка різниця? Уявімо, що ми вирішили себе швидше виснажувати. Уявімо, що ми прискоримо темп людського життя, й люди вже у тридцяць років ставатимуть старими. Ну то й що? Невже ви досі не зрозуміли, що смерть індивіда — це не смерть. Партія — безсмертна.

Як зазвичай, його голос наповнив Вінстона почуттям безпорадності. Крім того, він боявся, що якщо і далі не погоджуватиметься з О’Браєном, той знову крутне важіль. А проте він не міг мовчати. Немічним голосом, не маючи контраргументів, позбавлений підтримки, окрім почуття невиразного жаху перед тим, що сказав О’Браєн, він знову пішов в атаку.

— Я не знаю, та мені й байдуже. Але ви зазнаєте поразки. Щось вас переможе. Вас переможе саме життя.

— Ми контролюємо життя, Вінстоне, у всіх його проявах. Ви уявляєте собі, буцімто існує так звана людська природа, і що ми своїми діями порушимо її закони, через що вона проти нас збунтується. Але людську природу створюємо ми. Люди нескінченно піддатливі. Чи, може, ви повернулися до своїх колишніх уявлень про те, що нас повалять повсталі пролетарі чи раби? Викиньте це з голови. Вони безпорадні, як тварини. Людство — це Партія. Всі інші перебувають поза межами людства — ними можна знехтувати.

— Мені байдуже, де вони перебувають. Але зрештою вони вас переможуть. Раніше чи пізніше вони зрозуміють, хто ви такі, й розірвуть вас на шмаття.

— У вас є якісь підтвердження того, що саме так і станеться? Може, існує якась причина?

— Ні. Але я в це вірю. Я знаю, що ви зазнаєте поразки. Є щось у всесвіті, — я не знаю достоту, що саме — якийсь дух, якийсь принцип, якого ви ніколи не здолаєте.

— Ви вірите в Бога, Вінстоне?

— Ні.

— Тоді що то за принцип, який нас переможе?

— Не знаю. Дух Людини.

— А ви вважаєте себе людиною?

— Так.

— Якщо ви людина, Вінстоне, то ви остання людина[30]. Ваш вид вимер — ми спадкоємці. Ви розумієте, що ви залишилися в однині? Ви вже поза історією. Вас не існує. — Його настрій знову змінився, і він грубо запитав: — І ви вважаєте, що ви морально вищі за нас, із нашою брехнею і нашою жорстокістю?

— Так, я вважаю себе морально вищим.

О’Браєн мовчав. Натомість почулися два інші голоси. За мить в одному з них Вінстон упізнав свій власний голос. Це був магнітофонний запис розмови з О’Браєном того вечора, коли він захотів вступити до Братства. Вінстон почув, як він пообіцяв брехати, красти, фальсифікувати, вбивати, сприяти наркоманії та проституції, поширювати венеричні захворювання, бризкати кислотою дітям в обличчя. О’Браєн нетерпляче махнув рукою, даючи зрозуміти, що навряд чи варто це далі слухати. Потім клацнув вимикачем, і голоси замовкли.

— Підводьтеся з ліжка, — сказав він.

Фіксатори ослабли. Вінстон спустив ноги на підлогу і хитаючись підвівся.

— Ви остання людина, — сказав О’Браєн. — Ви хранитель людського духу. Ви повинні побачити себе, який ви насправді. Роздягніться.

Вінстон розв’язав мотузку, якою був підперезаний його комбінезон. Замок-блискавку давно з нього видерли. Він не міг пригадати, чи роздягався він хоч раз догола з дня свого арешту. Під комбінезоном його тіло обгортали брудні жовті ганчірки — рештки колишньої білизни. Коли він скинув їх на підлогу, то побачив трельяж у протилежному кінці кімнати. Він наблизився до нього й рвучко зупинився. У нього вихопився мимовільний крик.

— Ну ж бо, — сказав О’Браєн. — Станьте між стулками дзеркала. Там ви зможете побачити себе збоку.

Вінстон закляк від жаху. Йому назустріч рухалося згорблене, сіре, схоже на скелет створіння. Навіть попри те, що він упізнав самого себе, постать у дзеркалі виглядала відразливо. Він підійшов ще ближче. Здавалося, що через згорблену поставу обличчя бридкого створіння випирало вперед. Жалюгідне обличчя арештанта з покритим ґулями лобом, який переходив у безволосий череп, кривий ніс і розтрощені вилиці, над якими хворобливо і зацьковано блищали очі. Щоки були покраяні шрамами, рот немов провалився. Безперечно, це було його обличчя, але йому здалося, воно змінилося ще більше, аніж його внутрішнє єство. Воно виражало зовсім інші емоції, аніж ті, які він відчував насправді. Він частково облисів. Першої миті, через сіруватий