Читати книгу - "1984"

колір шкіри на голові, йому здалося, що він до того ж ще й посивів. Окрім рук та обличчя, його тіло, в яке в’ївся давній бруд, також набуло сірого кольору. У деяких місцях під брудом виднілися рожеві шрами, а біля щиколотки лущилася запалена варикозна виразка. Але найбільше його вжахнуло виснажене тіло. Шкіра обтягнула ребра, як у скелета. Ноги настільки всохли, що коліна стали товщими за стегна. Тепер він розумів, що мав на увазі О’Браєн, порадивши йому поглянути на себе збоку. Його хребет був жахливо викривлений. Тонкі плечі — зведені вперед, утворюючи западину на місці грудної клітки, худа шия ламалася під вагою голови. Можна було припустити, що це тіло належить шістдесятилітньому чоловікові, який страждає від якоїсь тяжкої недуги.

— Іноді ви думали, — заговорив О’Браєн, — що моє обличчя — обличчя члена Внутрішньої Партії — виглядає старим і втомленим. А що ви тепер думаєте про ваше власне обличчя?

Він схопив Вінстона за плечі й повернув його до себе.

— Погляньте, в якому ви стані! — сказав він. — Подивіться на коросту бруду, яка вкриває все ваше тіло. Погляньте на бруд між вашими пальцями. Погляньте на бридку виразку на вашій нозі. Ви знаєте, що ви смердите, як цап? Мабуть, ви перестали це помічати. А погляньте, як ви схудли. Хіба ви не бачите? Я можу двома пальцями обхопити ваш біцепс. Я міг би зламати вашу шию, як морквину. Ви знаєте, що відтоді як ви до нас потрапили, ви втратили двадцять п’ять кілограмів? Навіть ваше волосся вже не тримається на голові. Дивіться! — Він смикнув Вінстона за волосся й видер цілий жмут. — Розкрийте рот. У вас залишилося дев’ять, десять, одинадцять зубів. Скільки їх було, коли ви тут опинилися? І ті кілька, які поки що залишилися, також випадають. Погляньте!

Він схопив своїми сильними пальцями один із кількох передніх зубів, які все ще залишилися у Вінстона. Щелепу Вінстона пронизав гострий біль. О’Браєн висмикнув зуб із коренем. Він кинув його у куток камери.

— Ви догниваєте, — сказав він. — Ви розпадаєтеся на шматки. Хто ви зараз? Лантух нечистот. А зараз оберніться і знову погляньте у дзеркало. Ви бачите те, що на вас дивиться? Це остання людина. Якщо ви людина, то отже, перед вами людство. А тепер одягайтеся.

Повільно й незграбно, Вінстон почав одягатися. Здавалося, він досі не помічав, яким слабким і немічним він став. У його голові крутилася лише одна думка: мабуть, він тут був набагато довше, аніж уявляв собі. Потім, коли він дивився на жалюгідні лахи, що теліпалися на ньому, його раптом охопило почуття жалю до свого зруйнованого тіла. Перш ніж до нього дійшло, що він робить, він упав на стільчик, який стояв біля ліжка, і залився слізьми. Він усвідомлював свою потворність, свою нікчемність, усвідомлював, що перетворився на купу кісток, що сидить на стільчику й плаче, але не міг зупинитися. О’Браєн майже доброзичливо поклав руку йому на плече.

— Це не триватиме вічно, — сказав він. — Ви можете припинити це, коли захочете. Все залежить від вас.

— Це ви зробили! — схлипнув Вінстон. — Ви довели мене до цього.

— Ні, Вінстоне, це ви самі себе до цього довели. Ви ступили на цей шлях, коли збунтувалися проти Партії. Усе було зумовлено вашим першим вчинком. Не сталося нічого такого, про що б ви не знали наперед.

Він помовчав, а тоді продовжив:

— Ми вас знищили, Вінстоне. Ми вас зламали. Ви бачили, на що схоже ваше тіло. Ваш розум перебуває в тому самому стані. Я не думаю, що у вас залишилося багато гордості. Вас копали, били й ображали, ви стогнали від болю, ви качалися підлогою у своїй крові та блювотинні. Ви благали пощади, ви зрадили всіх і вся. Чи можете ви пригадати бодай одне приниження, якого б ви не зазнали?

Вінстон перестав плакати, хоч сльози й досі котилися з його очей. Він подивився на О’Браєна.

— Я не зрадив Джулію, — сказав він.

О’Браєн подивився на нього замисленим поглядом.

— Так, — сказав він. — Так. Це справді так. Ви не зрадили Джулію.

Серце Вінстона знову виповнила дивовижна повага до О’Браєна, яку, здавалося, ніщо не могло зруйнувати. Який же він розумний, подумав він, який інтелігентний! О’Браєн завжди розумів усе, що він йому казав. Будь-хто інший на земній кулі негайно відповів би, що це неправда, що насправді він зрадив Джулію. Бо хіба існувало хоч щось, чого б вони не вирвали з нього тортурами? Він розповів їм усе, що знав про неї, про її звички, характер, минуле життя. Він з усіма найдрібнішими подробицями розповів про те, що відбувалося під час їхніх зустрічей, про все, що він їй сказав або що вона сказала йому, про їжу, яку вони купували на чорному ринку, про їхні зради, про їхні недолугі змови проти Партії — геть усе. А проте, у тому сенсі, який він вкладав у це слово, він її не зрадив. Він не перестав її кохати, його почуття до неї залишилися тими самими. О’Браєн без зайвих пояснень зрозумів, що саме він має на увазі.

— Скажіть, — запитав він, — коли мене розстріляють?

— Мабуть, не скоро, — відповів О’Браєн. — Ви — тяжкий випадок. Але не втрачайте надії. Кожен рано чи пізно виліковується. Коли ви одужаєте, ми вас розстріляємо.

Розділ 4

Вінстон почував себе набагато краще. З кожним днем, — якщо ще був сенс вести лік часу в таких вимірах, — він поправлявся і міцнів.

Біле світло й гудіння залишалися, але камера тепер була трохи зручнішою, аніж ті, в яких він перебував раніше. На дощаному ліжку були матрац і подушка, у камері стояв стілець, на якому можна сидіти. Вони його вимили й часто дозволяли самому митися у цинкових ночвах. Навіть приносили йому для миття теплу воду. Йому видали чисту білизну й новий комбінезон. Його варикозну виразку намастили якоюсь лікувальною маззю, що тамувала біль. Вони висмикнули рештки його зубів і поставили протези.

Минуло вже кілька тижнів, а може, й місяців. Тепер, якби захотів, він міг вести лік часу, бо, здавалося, його годували через рівні інтервали. Він вважав, що протягом двадцяти чотирьох годин його тричі годують, іноді без особливого інтересу він намагався вгадати, коли саме йому дають їсти — удень чи вночі. Їжа була напрочуд доброю, кожен третій раз —