Читати книгу - "Казки народів світу"

161
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 103
Перейти на сторінку:
подумав менший брат і почав стягати сандалії з чудовиська.

Стягнув одну — чудовисько дригнуло лапою, повернулося на другий бік, пробелькотіло: «Ага, ага, йдуть миші на нічну роботу, ба-ба-ба…» — і знову захропло.

Хлопець узявся до другої сандалії. І цього разу чудовисько перевернулося на другий бік і промимрило: «Ага, ага, вже миші повертаються додому, ба-ба-ба…»

Менший брат схопив обидві сандалії і підійшов до братів, які все ще тремтіли від страху.

— Брате, взувай сандалії! — звелів він старшому, а тоді підсадив середульшого йому на спину, сам виліз на самий верх і звелів: — Сандалії-скороходи, несіть!

І сталося диво — троє хлопців полетіли, мов куля.

Від шуму, який здійнявся, чудовисько пробудилося.

— Ой, мої сандалії вкрали! — закричало воно й кинулось наздоганяти втікачів. Та хіба могло воно змагатися із сандаліями-скороходами? Довелось йому махнути на все лапою і вернутися в хатину.

Бабуся, стурбована долею братів, запитала:

— Ну що, впіймав дітей?

— Та де там! Коли я спав, вони поцупили мої сандалії-скороходи, — скрушно відповіло чудовисько.

Бабусі відлягло від серця.

Три брати пролетіли на сандаліях-скороходах над лісом і повернулися додому.

Тим часом їхня мати карталася думкою: «Як там мої дітоньки? Що я наробила? Піду й приведу їх назад…»

Як же вона зраділа, коли її сини вернулися живі та здорові! Вона аж заплакала.

Кажуть, після того сини дружно працювали й були матері надійною опорою.

ТАРО-СИЛАЧ

Японська народна казка

Жили собі колись чоловік і жінка. Та не було в них дітей. А їм так хотілося мати синочка!

От жінка почала ходити в храм і молитися богині милосердя Каннон.

— Богине, благаю тебе, пошли нам дитятко!

Молилася вона сто днів, а на сто перший знайшовся в неї хлопчик.

Ріс він швидко, мов на дріжджах. Батьки тішилися ним, як найдорожчим скарбом.

Та от лихо — хлопець виріс здоровий, але не говорив ні слова.

Батько й мати занепокоїлися.

На превелике щастя, коли хлопцеві минуло п’ятнадцять років, він раптом проголосив:

— Мамо, тату, не журіться, а купіть мені важкенну залізну палицю, бо я вирушаю в подорож.

— Навіщо?

— Вона правитиме мені за ціпок.

Здивовані батько й мати перезирнулися. Але цього дня їхній син уперше заговорив, тож радості їхній не було меж.

Вони зібрали всі свої гроші і попросили коваля викувати залізну палицю на триста кілограмів. Тягти її додому довелося усім селом.

Хлопець глянув на палицю і всміхнувся, а тоді схопив за кінець і вигукнув:

— Е-е-е-х!..

І враз обернувся на велетня.

Приголомшені й водночас зраділі селяни дали йому ім’я Таро-Силач.

Таро-Силач закинув палицю на плече й вирушив у путь.

Іде та йде, коли це бачить — чолов’яга котить здоровенну каменюку.

— Не заважай мені своїм камінням! — і Таро-Силач одним ударом палиці відсунув каменюку на узбіччя.

Незнайомий розгнівався:

— Як ти посмів?! А ти знаєш, що я, Таро-Котикамінь, найсильніший у Японії?

І він замахнувся на Таро-Силача палицею.

Але Таро-Силач випередив його: розмахнувся своєю палицею, і незнайомий полетів, мов куля, в небо.

Таро-Силач глянув угору, почекав трохи, дивиться — Таро-Котикамінь уже на землі.

— Ну що, зрозумів, з ким справу маєш?

— Зрозумів. Будь ласка, візьміть мене на службу! — склавши долоні докупи, благав Таро-Котикамінь.

Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони пішли далі.

Ідуть та йдуть, коли це зустрічають чолов’ягу з червоним храмом на спині.

— Уступися! Уступися! — гукнув Таро-Силач незнайомому й тицьнув залізною палицею в його ношу. Храм загуркотів й покотився на землю.

Незнайомий чолов’яга аж почервонів зі злості.

— Як ти посмів! А знаєш, що я, Таро-Храмоносець, найсильніший у Японії? — вигукнув він і зчепився з Таро-Силачем.

А той як схопить його за шию, як швиргоне геть від себе!

«Цікаво, куди він полетів?» — подумав Таро-Силач. Аж тут на рисовому полі знялися вгору бризки болота — певно, Таро-Храмоносець приземлився там.

— Ха-ха-ха!..

Таро-Силач і Таро-Котикамінь від реготу аж за животи схопилися.

А тим часом Таро-Храмоносець вибрався з болота і заблагав:

— Бачу, що ви — найсильніші в Японії. Візьміть мене, будь ласка, на службу!

Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони втрьох пішли далі. Дивляться — край дороги сидить дівчина й гірко плаче.

— Дівчино, що сталося? — питає Таро-Силач.

— Як же мені не плакати, коли в нашому селі страшне чудовисько дівчат викрадає?

— Заспокойся, ми його провчимо!

Разом зі слугами Таро-Силач зайшов у дім дівчини.

Опівночі, завиваючи, як вітер, прикотилося у двір величезне чудовисько.

Перший кинувся до нього Таро-Храмоносець — чудовисько його проковтнуло. Тоді зчепився з ним Таро-Котикамінь — і його не стало.

— Ну що ж, тепер ти матимеш справу зі мною!

Таро-Силач розмахнувся палицею і садонув чудовисько в живіт.

— О-о-ой!.. — простогнало воно, виплюнуло двох велетнів і сконало.

— Дякуємо, дякуємо!.. Ви нас урятували!..

Батько й мати дівчини на радощах аж плакали.

А три велетні добряче наїлися та й пішли далі.

Арабський Схід

ПРО АЛАДДІНА І ПРО ЧАРІВНУ ЛАМПУ

Арабська народна казка

Розповідають, нібито в одному з міст Сходу жив собі бідний кравець і мав він сина, якого звали Аладдін. Син цей змалку ледарював, тож коли йому минуло десять років, батько вирішив навчити його якогось ремесла. А що був він дуже убогий і не міг віддати сина в науку до майстра й платити йому, то взяв хлопця до себе в крамничку й став навчати кравецької справи. Однак Аладдін уродився шалапутом і звик цілісінькими днями вештатися з такими ж ледачими, як сам, хлопцями; він не міг всидіти в крамничці, а тільки того й чекав, щоб батько подався до якогось замовника, — і тоді кидав крамничку й біг гратися з пустунами-приятелями.

Ніхто не міг присилувати Аладдіна слухатися батька, сидіти в крамничці й навчатися ремесла. Батько і вмовляв його, і сварив, та все було марно. І він занедужав з горя й незабаром помер. А синові хоч би що — байдикував, як раніше.

Дружина продала все, що залишилося після чоловіка, і стала прясти на продаж прядиво з бавовни, аби прогодувати себе й свого непутящого сина Аладдіна.

А той Аладдін після батькової смерті зовсім розперезався. З ранку й до пізнього вечора він десь тинявся, а додому приходив тільки попоїсти.

Бідолашна мати не знала спочинку ні вдень, ні вночі — пряла та пряла, і з того вони жили.

Час минав, Аладдінові вже зрівнялося п’ятнадцять років, але він і не думав братися за розум.

Одного разу, коли він, як завжди, бавився на вулиці з хлопчаками, до них підійшов незнайомий. Це був чаклун родом з

1 ... 73 74 75 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки народів світу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки народів світу"