Читати книгу - "Казки народів світу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стягнув одну — чудовисько дригнуло лапою, повернулося на другий бік, пробелькотіло: «Ага, ага, йдуть миші на нічну роботу, ба-ба-ба…» — і знову захропло.
Хлопець узявся до другої сандалії. І цього разу чудовисько перевернулося на другий бік і промимрило: «Ага, ага, вже миші повертаються додому, ба-ба-ба…»
Менший брат схопив обидві сандалії і підійшов до братів, які все ще тремтіли від страху.
— Брате, взувай сандалії! — звелів він старшому, а тоді підсадив середульшого йому на спину, сам виліз на самий верх і звелів: — Сандалії-скороходи, несіть!
І сталося диво — троє хлопців полетіли, мов куля.
Від шуму, який здійнявся, чудовисько пробудилося.
— Ой, мої сандалії вкрали! — закричало воно й кинулось наздоганяти втікачів. Та хіба могло воно змагатися із сандаліями-скороходами? Довелось йому махнути на все лапою і вернутися в хатину.
Бабуся, стурбована долею братів, запитала:
— Ну що, впіймав дітей?
— Та де там! Коли я спав, вони поцупили мої сандалії-скороходи, — скрушно відповіло чудовисько.
Бабусі відлягло від серця.
Три брати пролетіли на сандаліях-скороходах над лісом і повернулися додому.
Тим часом їхня мати карталася думкою: «Як там мої дітоньки? Що я наробила? Піду й приведу їх назад…»
Як же вона зраділа, коли її сини вернулися живі та здорові! Вона аж заплакала.
Кажуть, після того сини дружно працювали й були матері надійною опорою.
ТАРО-СИЛАЧ
Японська народна казка
Жили собі колись чоловік і жінка. Та не було в них дітей. А їм так хотілося мати синочка!
От жінка почала ходити в храм і молитися богині милосердя Каннон.
— Богине, благаю тебе, пошли нам дитятко!
Молилася вона сто днів, а на сто перший знайшовся в неї хлопчик.
Ріс він швидко, мов на дріжджах. Батьки тішилися ним, як найдорожчим скарбом.
Та от лихо — хлопець виріс здоровий, але не говорив ні слова.
Батько й мати занепокоїлися.
На превелике щастя, коли хлопцеві минуло п’ятнадцять років, він раптом проголосив:
— Мамо, тату, не журіться, а купіть мені важкенну залізну палицю, бо я вирушаю в подорож.
— Навіщо?
— Вона правитиме мені за ціпок.
Здивовані батько й мати перезирнулися. Але цього дня їхній син уперше заговорив, тож радості їхній не було меж.
Вони зібрали всі свої гроші і попросили коваля викувати залізну палицю на триста кілограмів. Тягти її додому довелося усім селом.
Хлопець глянув на палицю і всміхнувся, а тоді схопив за кінець і вигукнув:
— Е-е-е-х!..
І враз обернувся на велетня.
Приголомшені й водночас зраділі селяни дали йому ім’я Таро-Силач.
Таро-Силач закинув палицю на плече й вирушив у путь.
Іде та йде, коли це бачить — чолов’яга котить здоровенну каменюку.
— Не заважай мені своїм камінням! — і Таро-Силач одним ударом палиці відсунув каменюку на узбіччя.
Незнайомий розгнівався:
— Як ти посмів?! А ти знаєш, що я, Таро-Котикамінь, найсильніший у Японії?
І він замахнувся на Таро-Силача палицею.
Але Таро-Силач випередив його: розмахнувся своєю палицею, і незнайомий полетів, мов куля, в небо.
Таро-Силач глянув угору, почекав трохи, дивиться — Таро-Котикамінь уже на землі.
— Ну що, зрозумів, з ким справу маєш?
— Зрозумів. Будь ласка, візьміть мене на службу! — склавши долоні докупи, благав Таро-Котикамінь.
Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони пішли далі.
Ідуть та йдуть, коли це зустрічають чолов’ягу з червоним храмом на спині.
— Уступися! Уступися! — гукнув Таро-Силач незнайомому й тицьнув залізною палицею в його ношу. Храм загуркотів й покотився на землю.
Незнайомий чолов’яга аж почервонів зі злості.
— Як ти посмів! А знаєш, що я, Таро-Храмоносець, найсильніший у Японії? — вигукнув він і зчепився з Таро-Силачем.
А той як схопить його за шию, як швиргоне геть від себе!
«Цікаво, куди він полетів?» — подумав Таро-Силач. Аж тут на рисовому полі знялися вгору бризки болота — певно, Таро-Храмоносець приземлився там.
— Ха-ха-ха!..
Таро-Силач і Таро-Котикамінь від реготу аж за животи схопилися.
А тим часом Таро-Храмоносець вибрався з болота і заблагав:
— Бачу, що ви — найсильніші в Японії. Візьміть мене, будь ласка, на службу!
Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони втрьох пішли далі. Дивляться — край дороги сидить дівчина й гірко плаче.
— Дівчино, що сталося? — питає Таро-Силач.
— Як же мені не плакати, коли в нашому селі страшне чудовисько дівчат викрадає?
— Заспокойся, ми його провчимо!
Разом зі слугами Таро-Силач зайшов у дім дівчини.
Опівночі, завиваючи, як вітер, прикотилося у двір величезне чудовисько.
Перший кинувся до нього Таро-Храмоносець — чудовисько його проковтнуло. Тоді зчепився з ним Таро-Котикамінь — і його не стало.
— Ну що ж, тепер ти матимеш справу зі мною!
Таро-Силач розмахнувся палицею і садонув чудовисько в живіт.
— О-о-ой!.. — простогнало воно, виплюнуло двох велетнів і сконало.
— Дякуємо, дякуємо!.. Ви нас урятували!..
Батько й мати дівчини на радощах аж плакали.
А три велетні добряче наїлися та й пішли далі.
Арабський Схід
ПРО АЛАДДІНА І ПРО ЧАРІВНУ ЛАМПУ
Арабська народна казка
Розповідають, нібито в одному з міст Сходу жив собі бідний кравець і мав він сина, якого звали Аладдін. Син цей змалку ледарював, тож коли йому минуло десять років, батько вирішив навчити його якогось ремесла. А що був він дуже убогий і не міг віддати сина в науку до майстра й платити йому, то взяв хлопця до себе в крамничку й став навчати кравецької справи. Однак Аладдін уродився шалапутом і звик цілісінькими днями вештатися з такими ж ледачими, як сам, хлопцями; він не міг всидіти в крамничці, а тільки того й чекав, щоб батько подався до якогось замовника, — і тоді кидав крамничку й біг гратися з пустунами-приятелями.
Ніхто не міг присилувати Аладдіна слухатися батька, сидіти в крамничці й навчатися ремесла. Батько і вмовляв його, і сварив, та все було марно. І він занедужав з горя й незабаром помер. А синові хоч би що — байдикував, як раніше.
Дружина продала все, що залишилося після чоловіка, і стала прясти на продаж прядиво з бавовни, аби прогодувати себе й свого непутящого сина Аладдіна.
А той Аладдін після батькової смерті зовсім розперезався. З ранку й до пізнього вечора він десь тинявся, а додому приходив тільки попоїсти.
Бідолашна мати не знала спочинку ні вдень, ні вночі — пряла та пряла, і з того вони жили.
Час минав, Аладдінові вже зрівнялося п’ятнадцять років, але він і не думав братися за розум.
Одного разу, коли він, як завжди, бавився на вулиці з хлопчаками, до них підійшов незнайомий. Це був чаклун родом з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки народів світу», після закриття браузера.