Читати книгу - "Пані Боварі"

це був у нього критичний момент, коли людська душа підсвідомо відкриває все, що в ній таїться, як океан під бурю відкриває все, що в ньому є, — від прибережних водоростей до глибинних пісків.

— Я починаю серйозно жалкувати, що взявся за твоє виховання, — казав далі аптекар. — Воно, мабуть, було б куди краще, якби я й зовсім не витягав тебе із злиднів та з багна, в якому ти змалку нидів! Нехай би ти вже крутив хвости волам! Немає в тебе хисту до науки! Етикетку наліпити — і то незугарний! А живеш же ти в мене, нівроку, як у бога за пазухою, як сир у маслі плаваєш…

Але тут Емма звернулась до пані Оме:

— Мені сказали прийти…

— Ах, боже мій, — з сумом перебила її добра жінка. — Не знаю, як вам і сказати… Сталося нещастя…

Вона не доказала. Аптекар гримав на хлопця:

— Спорожни його! Вимий! Винеси! Та швидше, швидше!

Він так затряс Жюстена за комір, що в того випала з кишені книжка.

Хлопець нахилився за нею, але Оме випередив його, підняв з підлоги томик і вирячився на нього, роззявивши рота.

— «Чоловік… і жінка»! — сказав він, розділяючи ці слова довгою паузою. — Чудово! Чудово! Та ще й з малюнками!.. Ну, це вже занадто!

Пані Оме підійшла ближче.

— Не руш!

Діти хотіли подивитись на малюнки.

— Геть звідси! — владно вигукнув батько.

І вони пішли.

Тримаючи в руці розгорнену книжку, Оме широкими кроками заходив по кухні, розгніваний, задиханий, побагровілий, от-от, здавалося, дістане апоплексичний удар. Потім він підійшов до свого учня і став перед ним, схрестивши руки.

— То ти вже до кінця зіпсутий, нещасний?.. Ой, бережись, ти котишся по похилій площині!.. Але ти навіть не подумав, що ця мерзенна книжка могла потрапити в руки до моїх дітей, заронити їм у душу лиху іскру, сплямити чистоту Аталії, розбестити Наполеона! Адже він майже дійшов зрілості. Чи ж певен ти, що вони її не читали? Чи можеш ти поручитися?

— Прошу, пане Оме, — обізвалась Емма, — ви мали мені щось сказати?

— Авжеж, авжеж, пані. Ваш свекор помер.

І справді, за день до того старий Боварі, встаючи з-за столу, нагло вмер від апоплексичного удару; боячися, щоб з вразливою Еммою чогось не сталось, Шарль попросив аптекаря підготувати її обережно до цієї страшної звістки.

Оме заздалегідь обдумав, обточив, відшліфував і ритмізував кожну фразу; то був справжній шедевр поступовості, обачності й тонких, делікатних переходів; але від вибуху гніву ту риторику як вітром змело.

Емма не стала розпитувати подробиць і тут же вийшла з аптеки, а хазяїн знову заходився вичитувати учневі. Правда, він уже відійшов потроху і бурчав уже скоріше батьківським тоном, обмахуючи спітніле лице своєю фескою:

— Не подумай, що я цілком і повністю заперечую цю книжку. Вона написана лікарем і містить цілу низку наукових положень, які корисно, я сказав би, навіть необхідно знати кожному мужчині. Але ж тобі ще рано! Почекай принаймні, поки ти сам станеш мужчиною, поки сформується твій темперамент.

Шарль уже чекав на Емму і, тільки-но вона постукала в двері, кинувся їй назустріч з розкритими обіймами.

— Ах, люба моя Еммо!.. — промовив він зі слізьми в голосі.

І тихенько нахилився, щоб поцілувати її. Але доторк його губ нагадав їй інший поцілунок; вона здригнулась і провела рукою по обличчю.

Все ж вона відповіла:

— Знаю… знаю…

Шарль показав їй листа від матері, в якому стара без зайвих сентиментів розповідала про сумну подію. Вона жалкувала тільки, що небіжчик сконав без сповіді й причастя: він помер у Дудевілі на вулиці, на порозі кав'ярні, — після патріотичної пиятики з відставними офіцерами.

Емма повернула листа чоловікові; за обідом вона для годиться відмагалася спочатку від їжі. Але Шарль став умовляти її, і вона заходилась обідати, а він сидів проти неї нерухомо, сумний, пригнічений.

Час від часу він підводив голову і дивився на неї тоскними очима. А раз глибоко зітхнув:

— Хоч би ще раз глянути на нього!

Емма мовчала. Нарешті вона зрозуміла, що і їй треба щось сказати.

— Скільки це було твоєму батькові?

— П'ятдесят вісім!

— А!

На тому й скінчилося.

За чверть години Шарль обізвався знову:

— Бідна матуся!.. Як-то їй тепер буде?

Емма знизала плечима.

Бачачи її мовчазність, Шарль вирішив, що вона дуже засмучена, і намагався нічого не говорити, щоб не додавати їй жалю; він був зворушений її, як йому здавалося, співчуттям. Щоб якось розрядити гнітючу атмосферу, він спитав:

— Ну, добре тобі тулялося вчора?

— Добре.

Коли прибрали зі столу, ні Шарль, ні Емма не встали. Що довше вона дивилася йому в лице, то більше одноманітність цього видовища гасила в її серці всяке співчуття. Чоловік здавався їй жалюгідним, недолугим, мізерним — куди не кинь, цілковитий нікчема. Як його тільки здихатися? Цьому вечору кінця не буде! Вона сиділа і чманіла, немов у дурманних випарах опіуму.

В передпокої почувся сухий стук дерев'янки по підлозі. То Іполит приніс панині речі. Складаючи їх долі, він із зусиллям описав своєю милицею чверть кола.

«А він уже й забув те все», — думала вона, дивлячись на бідолаху конюха; з-під його довгих рудих патлів збігали на лоб краплі поту.

Боварі шукав дрібняків у гаманці. Він, здається, і гадки не мав, яким приниженням була для нього присутність цієї людини, що стояла тут живим докором його непоправній бездарності.

— Який у тебе гарний букетик! — сказав Шарль, помітивши на каміні подаровані Леоном фіалки.

— Так, — байдуже відповіла Емма, — я купила їх уранці… у старчихи.

Шарль узяв фіалки і, освіжаючи ними зчервонілі від сліз очі, обережно вдихав їхні пахощі. Емма швидко забрала в нього квіти й поставила їх у склянку з водою.

Другого дня прибула пані Боварі-старша. Вона довго плакала з сином. Емма залишила їх під тим приводом, що мала зробити деякі розпорядження.

Іще через день треба було подбати про жалобне вбрання. Обидві жінки розташувалися з своїми несесерами в альтанці над річкою.

Шарль думав про батька і дивувався, що відчував стільки ніжності до нього. Раніше йому здавалося, що він його майже не любить. Стара Боварі теж думала про небіжчика-чоловіка. Тепер найтяжчі минулі дні здавались їй кращими. Інстинктивний жаль за довголітньою звичкою згладжував усі пережиті страждання; жінка крутила голкою, і час від часу буйна сльоза скочувалась їй з ока і повисала на кінчику носа. Емма думала про те, що всього дві доби тому вони з Леоном були удвох, далеко від світу, сп'янілі з кохання, і не могли надивитись одне на одного.