Читати книгу - "Граф Дракула"

минули цілі роки. І раптом несподіване умиротворення зійшло на мене. Мій мозок знову заспокоївся, і я зрозумів, де я знаходжуся. Я чув, як собаки гавкали за нашим будинком, але не там, де був Він.

Він підійшов до вікна в тумані, як я це часто бачив раніше; але цього разу Він не був духом, а людиною, і очі його виблискували, ніби Він сердився. Я бачив, як його червоний рот злостиво посміхався; його гострі білі зуби блищали при світлі місяця, коли Він озирнувся на скупчення дерев, за якими гавкали собаки. Спершу я не хотів кликати його, хоча знав, що йому хочеться зайти до мене так само, як завжди. Тоді Він спокусив мене, наобіцявши купу речей — не тільки на словах — він їх створював.

Його перебив професор:

— Як це?

— Примушуючи їх показуватися, ніби так, як і Він створював мух при світлі сонця. Величезні, жирні мухи з крилами, що виблискували сапфіром і сталлю; а вночі — величезні метелики, з черепами і схрещеними кістками на спинках. Він почав шепотіти: «Щури, щури, щури». З'явилися сотні, тисячі, мільйони щурів, і всі живі; і собаки, що знищували їх, і кішки теж. Усі живі, з червоною кров'ю, багаторічною червоною кров'ю; не прості звичайні мухи… Я засміявся, бо мені захотілося подивитися, що Він може зробити. Тоді завили собаки за темними деревами в його будинку. Він покликав мене до вікна. Я встав і підійшов, а Він підняв руки і, здавалося, гукав когось, не вимовляючи жодного звуку. Темна маса впала на траву, з'явившись, як вогненне полум'я; і коли Він рухом руки розсунув туман праворуч і ліворуч, я побачив, що тут аж кишіли тисячі щурів з такими ж вогненними очима, як і в нього, і всі вони раптом зупинилися; і мені здавалося, що Він говорить. «Усі ці життя я подарую тобі і ще більше на безліч століть, якщо ти на колінах уклонишся мені». І червона хмара кольору крові спустилася мені на очі, і перш ніж я зрозумів, що роблю, я відчинив вікно і сказав йому: «Заходь, Пане і Вчителю». Всі щури зникли, а Він прослизнув до кімнати крізь вікно, хоча я прочинив його всього лише на дюйм — подібно до того, як місячне світло прослизає крізь щонайменшу щілину, — і з'явився переді мною у всій красі та величі.

Голос Ренфілда слабшав, тому я знову змочив йому губи горілкою, і він продовжував; але його пам'ять ніби втомилася за цей час, оскільки, відновлюючи розповідь, він забіг далеко наперед. Я хотів зупинити його, але Ван Хелзінк шепнув:

— Не заважайте йому, не переривайте, він не зможе повернутися і, мабуть, не в змозі продовжувати, якщо втратить нитку своїх думок.

Ренфілд продовжував.

— Цілий день я чекав на звістки, але Він нічого не передав мені, тому, коли зійшов місяць, я був добряче злий на нього. Коли Він знову прослизнув у вікно, хоч воно було зачинене, навіть не постукавши спершу, я був у нестямі. Він знущався з мене, і його бліде обличчя з червоними блискучими очима виступало серед туману, і у нього був такий вигляд, ніби все навколо належало йому, а я був ніщо. І навіть колишнього запаху не було від нього, коли Він пройшов повз мене. Я не міг стримати його. Мені тільки здалося, ніби до кімнати зайшла місіс Харкер, а не Він.

Двоє чоловіків, що сиділи на ліжку, стали позаду Ренфілда, отже, він не міг їх бачити, зате вони могли краще чути. Вони обидва мовчали, але професор затремтів; його обличчя зробилося ще суворішим. Ренфілд продовжував, нічого не помічаючи:

— Коли місіс Харкер прийшла до мене сьогодні вдень, вона була не така, як раніше; це як чай, дуже розбавлений водою.

Тут ми всі заворушилися, але ніхто не сказав ані слова. Він продовжував:

— Я не знав, що вона тут, доки вона не заговорила; вона не виглядала так, як раніше. Мені не подобаються бліді люди; я люблю людей, у яких багато крові, а її кров, здавалося, витекла. Я не думав про це в той час; але коли вона пішла, я почав про це думати, і мене зводив з розуму здогад, що Він віднімає у неї життя!

Я відчув, що всі здригнулися так само, як і я; але ми мовчали.

— Отже, коли Він з'явився сьогодні вночі, я був готовий прийняти його. Я бачив, як заповзав туман, і я міцно схопив його. Я чув, що божевільні володіють надприродною силою, а оскільки я знав, що часом я божевільний, то й зважився використати свою силу. Він теж відчув це, оскільки змушений був виступити з туману, щоб боротися зі мною. Я тримався стійко; і я вважав, що починаю перемагати, бо я не хотів, щоб Він віднімав у неї життя, але коли я побачив його очі, вони пропалили мене, і моя сила неначе перетворилася на воду. Він схопив мене, доки я чіплявся за нього, підняв і кинув додолу. Червона хмара заслала мені очі, Я почув шум, схожий на грім, і помітив, що туман спливає під двері.

Його голос слабшав, а дихання робилося хрипким. Ван Хелзінк механічно випростався.

— Ми знаємо тепер гірше, — сказав він. — Він тут, і ми знаємо, з якою метою. Можливо, ще не пізно. Озброймося, як тієї ночі, але не втрачаймо часу, кожна секунда дорога.

Не треба було нагадувати нам про це, оскільки й без того ми здогадалися, в чому річ. Ми поспішили до своїх кімнат по ті речі, з якими ходили до будинку графа. У професора речі були напоготові, і коли ми зустрілися в коридорі, він сказав, багатозначно показуючи на них:

— Ці речі ніколи не покидають мене і не покинуть, доки ця нещасна справа не буде закінчена. Будьте розсудливі, мої друзі. Перед нами не звичайний ворог. На жаль! На жаль! — подумати тільки, як має страждати мадам Міна!

Він замовк; у нього урвалося дихання. Я не усвідомлював, що переважало в моєму серці — сказ чи жах.

Біля дверей місіс Харкер ми зупинилися; Арчі і Квінсі стояли позаду, і останній промовив:

— Невже ми потривожимо її?

— Ми зобов'язані це зробити, — похмуро відповів Ван Хелзінк. — Якщо двері замкнуті, я їх зламаю.

— Але ж це може жахливо налякати її. Не заведено силоміць вриватися до кімнати леді.

Ван Хелзінк суворо промовив:

— Ви щодо звичаю маєте рацію: але тут ідеться про життя і смерть. Усі кімнати однакові для лікаря, навіть