Читати книгу - "Євпраксія"

своє життя. Чоловік спорядив сокола-винозора, і той зразу й долетів. А жінка послала сову. Та сова що пуститься в путь уночі, а вже й день. Сова — на землю і спить цілий день. Надвечір схоплюється, детить, летить цілу ніч, а почне світати — зборюв її сон. Так звістка й досі не долетіла».

«Цвіркун відлічує час, і з жахом думаю про сиве волосся».

«Пам'ятаєш, як разом дивилися на сніг? І цього року він, мабуть, знов упав на Київ».

«Я сумую в глуху осінь».

«Колись ми з тобою були в Софії на княжих хорах і дряпали там на стіні. Що ми там писали? Прочитай, Журиле!»

ЛІТОПИС ДВІ ПАРАЛЕЛІ

У той самий час, як Євпракеія вперше почула, що круглиться в ній плід, у Бургундії, у замку рицаря Тесцеліна Фонтень, жона рицарева Алета відчула те саме, але, як напише згодом про це монах Вільгельм, «їй присвилося предзнамення майбутнього, а саме: що вона заключає в своїй утробі білого собачку з рудуватою спинкою і собачка гавкає». Налякана таким сном, Алета звернулася до свого духівника, але той заспокоїв її, пригадавши слова Давида до бога про його неписьменних, але затятих пророків: «Щоб ти полоскав ноги твої в крові, а для язиків псів твоїх була з ворогів частина їх». Духівник сказав жінці: «Не бійся: це добре, ти будеш матір'ю знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього і візьметься голосно гавкати на ворогів віри. Це буде славетний проповідник і, як добрий собака, зцілювальними властивостями свого язика вилікує многі хвороби душі в: багатьох». Син Євпраксії помер, щойно народившись, бо був надто слабий, зачатий у муках, так само народився, так само зійшов зі світу.

Рицарська жона в Бургундії привела на світ свого сина в той самий день, що й германська імператриця, але рицарський син вижив, хоч і мав природу знікчемнілу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу ім'я, сказати б, вільне для святощів, бо на той час багато імен уже були зайняті святими покровителями різних ремесел і занять. Юрій був покровителем рицарів, Іоанн і Августин — теологів, Козьма і Дам'ян — лікарів, Катерина — філософів, ораторів і поетів, Лука — малярів, Цецілія — музик, Фруменцій і Гвідон — купців, Григорій — студентів, Варвара — будівничих, Юліан — коханців. Від пошесті оберігали святі Антоній, Рох, Себастян, Адріан і Христофор, від падучої — Валентин, від лихоманки — Петронела, від болю зубів — Аполлонія, від каменів у нирках — Ліберій.

Ім'я Бернарда було, як видно, ще вільне, тож мати, вірячи в пророкування свого сповідника, надала його своєму кволому новородку. З Бернарда не було ніякої користі в житті, тому він прилучився до людей, ні на що не здатних, — до монахів. Став монахом-цистерціанцем в Ціто, коло Діжона, і відразу відзначився такою нікчемністю свого тіла, що його слід було вважати або напівтрупом, або святим. Проживши рік у келії, він не помітив, чи була там стеля. Побувавши у тому чи іншому монастирському приміщенні, не міг ніколи сказати: одне там вікно, два, три і чи взагалі є вікна. Вільгельм пише про це так:

«Умертвивши в собі будь-яку цікавість, він не одержував нізвідки вражень». Про природу Бернардову Вільгельм пише таке: «Шлунок його був такий зіпсований, що він негайно низвергав ротом ще неперетравлену їжу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися і силою природи виходило звичним шляхом, то при слабості нижніх частин тіла і це відбувалося з неймовірними стражданнями».

Здавалося б: навіщо стільки уваги такому недосконалому створінню? Але саме такі збочення від здорової природи часто цінуються деякими людьми. Абат монастиря Ціто Стефан, так само як духівник рицарської жони Алети, побачив у недужому Бернарді щось майже святе і послав його на чолі частини братії, щоб заснував монастир у Клерво, у Полинній долині ріки Об, здавна відомій як пристанище злодіїв. Так незнаний нікому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю Європу в другий хрестовий похід, власноручно нашивав хрести на шати рицарів і королів, розірвав для цього власний одяг, здобув славу зцілителя від недугів і нещасть; натовпи, вірячи в його святість, обривали на ньому одіж, цілували ноги, просили життя і спокою. А він, не маючи сам ні людського життя, ні спокою, метався по всіх землях, знесамовитілий, ошалілий, гнав тисячі на смерть, на страждання, на злочини. І ніхто не назвав його злочинцем — називали святим.

Двоє невдало народжених того самого дня, того самого року. Один помер відразу. Другий ліпше б помер, ніж мав принести людям стільки лиха.

Між ними не було ніякої дотичності, ніякого зв'язку, просто часовий збіг — більше нічого.

Друга паралель зачіпає двох жінок, різних за віком, але багато в чому однакових: у становищі, в багатстві, в освіченості, у впливовості. Відразу ж слід зауважити, що однаковість та суто поверхова, бо кожна з двох жінок по-своєму розпорядилася перевагами свого становища і, як наслідок, одну забуто, так ніби й не було її на світі, і лиш у давніх хроніках можна знайти скупі рядки про її страждання, а друга міцно посіла свое місце в історії.

Одна з цих жінок — Євпраксія. Друга — графиня Матільда Тосканська. Власне, Матільда, як жінка передбачлива, не покладалася на випадкове сумління істориків, а тримала коло себе в замку Каносса схильного до укладання латинських віршів монаха Доніцо, який під пильним наглядом графині неквапливо й з належною шанобливістю написав поему, названу «Життя Матільди» (Vita Mathildis), сто з чимось пергаментних хартій по двадцять два рядки в кожній, коштовні мініатюри — золото, кіновар, блакить, зелена, брунатна, чорна барви, стиль біблійно-заплутаний, спрямування епічно-панегіричне. Творіння Доніцо (рукопис зберігається у Ватіканській бібліотеці), видане 1724 року в п'ятому томі творів давніх італійських письменників, і тепер примірник його можна знайти у великих державних публічних бібліотеках у відділі, який зветься «мораторій», себто — відділ рідкісних книг, мертвих для сучасників, потрібних іноді хіба що таким дивакам, як автор цього роману. Але мова тим часом не про Доніцо, а про Матільду. Народилася вона 1046 року, себто була старшою за Євпраксію на 25 років. Прадід Матільди був граф Реджіо, Модени й Мантуї. Дід здобув у власність Феррару й Брешчію, одружившись з маркграфинею північної італійської марки. Батько Боніфацій з'єднав марку з Тосканою і герцогством Сполето, завдяки чому став одним з найбільших князів Італії. 1030 року він одружився з Беатрисою, донькою Фрідріха з берегів Лорану, вперше порушив традицію