Читати книгу - "Мати все"

тих інтернів молоденьких бігало… На консультації… Віз із причепом. Хтозна. Може, один із них…

– Тато знав?

– Де йому що знати? Ясно, що не знав. А Іветта, мабуть, боялася, що дізнається. От і викрутила аферу – Петро Григорович до кінця своїх днів винуватим почувався. І перед тобою, і перед Іветтою. Вона ж красиво обернула. Сльозами умилася, сказала: «Знаєш, Петрику, не можу більше терпіти. Розкажу тобі правду. Знаю, що зрадив ти мене багато років тому. А санітарка від тебе дівчинку народила. І от тепер, коли в нас є синочок, я розумію, що треба відшукати твою доньку і забрати її до нас». Отакий диявол у ній сидить. Петро Григорович від тої новини за день посивів. Іветту святою вважав.

– Навіщо ж я їй всралася? – запитала професорська донька словами Аськи Авдєєвої.

– А хіба не ясно? Ти ж у тата перед очима – щоденне нагадування про його гріх. Та й сестричка Платонові. І нянька, і товаришка, і захист, а тепер уже й лікар для чада її неймовірного… Ой Лідусю, знала вона, що робила. Усе прорахувала.

– Тато мене любив? – раптом прошепотіла Ліда.

– Любив! Ой як любив! При Іветті не дуже вже показував, а сам зранку спочатку до твоєї кімнати заходив, щоб поцілувати, а вже потім вуса свої стриг! – захитала головою нянька. – Одна ти лишилася – справжня Вербицька. Кревна…

– Прощавай… – Ліда хитнулася, ніби хтось невидимий ухопив за плечі ззаду і смикнув вбік, пішла геть.

– Лідусю, Лідусю… – Нянька бігла за нею, хапала ротом повітря, та Ліда наче не чула. За хвилину захекана нянька зупинилася, із розпачем подивилася Ліді вслід і раптом повернула назад, до храму. Було про що Бога просити…

Ліда хлюпала по мокрому снігу навпростець і геть не знала, куди йде. Маршрути щезли, у голові – ніби хто з яскравим ліхтарем по закутках вештається. Найменші дрібниці з минулого, – багато років мучили, не мали відповідей! – в одну мить стали зрозумілими і такими гіркими, що Ліда відчувала ту гіркоту не тільки у серці – навіть на вустах.

Вона раптом пригадала: одного пізнього вечора – може, за півроку по тому, як покинула сиротинець, – попхалася до туалету біля кухні. Її гнав страх запісяти білосніжні простирадла. Перетнула темний коридор, велику вітальню, уже підійшла до кухні і раптом прилипла до дверей, бо почула, як у кухні мама свариться з нянькою. То була дивна сварка… «Ти просто невдячна потвора, Ангеліночко!» – спокійно і жорстко казала мама. «Ой, святі-грішні, – бубоніла нянька. – Оце мені найбільше подобається. Потворою обзиваєтеся, і тут же тобі – “Ангеліночко”». «Я вихована людина, Ангеліночко, – так само спокійно і жорстко відказала Іветта. – Моя мама без крохмального комірця із дому не вийшла б, а тітка завжди зверталася до прислуги тільки у пестливій і водночас зменшувальній формі. Тому ти для мене завжди будеш тільки Ангеліночкою. Навіть якщо я захочу тебе вбити».

– От і я – все Лідочка й Лідочка, – прошепотіла гірко. – І хутірська у нас… Раєчка. Усі – обслуга…

Згадка про Платонову ляльку розвернула Лідині думки, як невдаху на «формулі-1». Хутірська… Так он чого Ліда так незлюбила її! Себе малу бачила – беззахисну, безпорадну, наївну. І тих надій за спиною – гора. А хутірська швидше зорієнтувалася. Їй тільки Платон потрібний. Вона заради нього не тільки власне дитя стратить, вона душу дияволу продасть. А Ліда… Ліда чого оце брьохає, як дурна?! Усе ж ясно. Стас. У неї залишився тільки Стас. Ліда схлипнула і побігла додому.

Стас тільки прокинувся. Побачив на порозі вдягнену, тремтячу дружину. Здивувався.

– Лідо, а де ти була?

– У церкві, – не збрехала.

– У якій? – не повірив.

– В Іллінській.

– І нащо так рано? Що там?

– Серце повело. Свічку запалила. Богу молилася. За нас. За мене і тебе. Щоб ми ніколи не розлучалися, щоб ти ніколи не розлюбив мене, не покинув…

– Я намагаюся забути все те, а ти знову, – роздратувався Стас.

– Ні, любий. Ні! Я не згадуватиму. Ніколи. Насправді… Я люблю геть усе, що любиш ти. І порно!

– Справді?

– Ти мене хочеш?

– Чекай! Тільки диск знайду!

Секс замість ранкової кави, документи – у кейс. Стас вискочив із дому голодним і веселим. Ліда застигла біля вікна, дивилася, як чоловік біжить до «тойоти»… «Мамин подарунок!» – згадала і навіть перелякалася, ніби мова йшла не про «тойоту». Про Стаса. Озирнулася. Квартира, меблі, посуд, килими, навіть копійчана вазочка для пролісків – усе мамині дарунки.

– Ох, обплела… – прошепотіла недобре, заходилася прибирати з таким завзяттям, ніби від того Іветтиних подарунків поменшає.

За годину кинула, упала на диван посеред гармидеру і врешті заплакала.

– Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх! – ридма. – За що? За що?!.

Ще за годину відшукала пляшку звичайної горілки – наливала у чайну чашку, пила-не п’яніла, поки не спорожнила, а потім скрутилася на дивані і завмерла.

Так і просиділа до сутінків. Горіла. Хижо посміхалася. Мама подзвонить. Обов’язково подзвонить, бо сьогодні по обіді вона наказала Ліді бути у неї в лікарні і доповісти про аборт, а Ліда не прийшла. О! Мама такого не вибачає. Вона подзвонить, і от тоді Ліда скаже їй усе, що думає. Що мама – гадюка! Хитра, мудра змія, що вислизне з найміцніших обіймів, аби тільки все на її вийшло. Що вона подарувала Ліді все, крім одного – своєї любові, і цього не можна простити, нізащо! Якби тато був живий, Ліда помчала б до тата і сказала б йому… Сказала, що Платон – не Вербицький! Байстрюк! А мама… Мама – хвойда! Хай би гнав їх геть!

– Вона подзвонить… – прошепотіла з люттю, глянула у вікно. Сутеніло. Телефон мовчав.

На десяту вечора у квартирі Ліди Вербицької пролунав тільки один дзвінок. Стас роздратовано повідомив, що прийшла фура з мийними засобами і він контролюватиме розвантаження до останнього.

– Не чекай мене, Лідо. Лягай, – крикнув у слухавку. – Усе! Я побіг…

Об одинадцятій вечора Ліда Вербицька вхопила старе групове фото лікарів двадцятип’ятирічної давнини і пішла до материної квартири.

Двері відчинила бліда як смерть Іветта, і тільки це було такою надзвичайною подією, що Ліда перелякалася до сирітської всцячки і раптом подумала, що дурна Ангеліна розповіла Іветті про їхню ранкову розмову в храмі Божому, а Іветта няньку просто вбила. Ухопила важку сковорідку, гепнула по маківці, і – кінець.

– Мамо… – прошепотіла глухо. – А де Ангеліна?…

Іветта дивилася крізь Ліду скляними холодними очима.

– Мамо…

– Тільки ти всьому виною, – раптом мовила Іветта з такою гострою ненавистю, що і скальпель