Читати книгу - "Ерагон"

скотився з виступу й шалено звивався на кам’яній підлозі. Його обличчя спотворила гримаса, а кулаки були міцно стиснуті. Ерагон підбіг до старого, злякано чекаючи найгіршого.

— Допоможи його притримати! — гукнув юнак до Мертага. — Інакше йому кінець!

Обидва схопили Брома за руки, тримаючи його, доки він бився в корчах, а потім знову поклали на кам’яне ліжко.

Ерагон доторкнувся рукою до чола старого. У Брома був такий жар, що це відчувалося навіть на відстані.

— Принеси води й ганчірку, — заклопотано попрохав Мертага юнак.

Той побіг і швиденько все приніс. Ерагон обережно витер Бромові чоло, сподіваючись бодай трохи збити його лихоманку. Закінчивши, він здивовано помітив, що надворі вже зовсім розвиднілось.

— Як довго ми спали? — спитав він Сапфіру.

— Та, мабуть, довгенько, — відповів дракон. — І все б нічого, якби перед світанком старого не почало лихоманити. Довелося тебе розбудити, бо він упав додолу.

Ерагон із розумінням кивнув, потягся й знову відчув біль у ребрах. Раптом хтось учепився йому в плече.

— Броме?! — зойкнув юнак.

— Швидше! — прохрипів той, вирячивши очі. — Дай мені вина!

— Ні, друже! — вигукнув Ерагон, зрадівши, що старий нарешті прийшов до тями. — Від вина тобі стане ще гірше.

— Принеси флягу, — знесилено попрохав Бром, розтискаючи руку.

— Я миттю, чекай! — захвилювався той, кинувся до торби й почав переривати все, що там було. — Де ж у біса ця фляжка?

— Візьми мою! — гукнув до нього Мертаг.

Ерагон схопив шкіряну флягу незнайомця й повернувся до Брома.

— Ось, приніс, — озвався він, стаючи навколішки.

Мертаг обачно відійшов убік, щоб не заважати.

— Добре, — прошепотів старий. — Тепер помий мені цим вином правицю.

— Навіщо? — не зрозумів юнак.

— Не питай! У мене мало часу, — відповів той. Переляканий Ерагон вилив трохи вина Бромові на долоню й розтер.

— Давай іще, — хрипким голосом наказав старий.

Парубок знову хлюпнув йому на долоню й почав розтирати. Аж раптом він вражено застиг — на долоні старого розпливався знак гедвей ігназія.

— Ти теж Вершник? — прошепотів Ерагон, не вірячи власним очам.

— Колись був, а тепер уже ні, — насилу посміхнувся Бром. — Замолоду… дуже давно мене обрали… обрали самі вершники, і я приєднався до них. Під час вишколу я потоваришував з одним учнем…

з Морзаном — коли він іще не був клятвопорушником.

Ерагонові від здивування перехопило подих: адже це було сто років тому!

— Пізніше він виказав нас Галбаторіксу… — вів далі старий. — І під час битви на Вройнгарді поблизу міста Дору Ареба мого молодого дракона було вбито. Його звали… Сапфіра.

— Але чому ж ти не сказав цього раніше? — тихо спитав Ерагон.

— Бо в цьому… не було потреби, — відповів Бром, задихаючись. — Я вже старий, Ерагоне… дуже старий. І, хоча мій дракон загинув, я прожив довше за інших. Ти не знаєш, що значить дожити до моїх літ і не мати спогадів… А попереду ще так багато всього… Але я й досі сумую за моєю Сапфірою… і ненавиджу Галбаторікса, — старий знову вчепився в Ерагонову руку й зашепотів: — Не давай їм усе повторити! Бережи Сапфіру, бо життя без неї нічого не варте!

— Не хвилюйся, я дбатиму про неї, — збентежено пообіцяв юнак.

— Може, я й дарма хвилююся, — Бром незрячим поглядом ковзнув по Мертагові й знову звернувся до Ерагона: — Хвилини мого життя вже полічено. Ця рана… вона висмоктує з мене всі соки. Сили покидають мене… Але перед тим, як покинути цей світ, я хочу поблагословити тебе.

— Усе буде добре, — відповів Ерагон крізь сльози. — Не треба мені благословення.

— Ні, я маю це зробити, — наполягав старий. — Ти приймеш його?

Ерагон кивнув і зажурено нахилився до старого. Тоді Бром поклав свою тремтячу руку йому на чоло.

— Я благословляю тебе. Нехай твоє майбутнє буде щасливим. — Він зробив знак, щоб юнак схилився до нього, і прошепотів кілька слів прадавньою мовою. — Це все, що я можу тобі дати. Скористаєшся, коли тобі буде зовсім кепсько.

Бром увесь напружився й закотив очі.

— А тепер, — прошепотів він, — мені час вирушати в найцікавішу подорож.

Схлипуючи, Ерагон узяв старого за руку, намагаючись бодай якось його підбадьорити. Юнак просидів біля нього дуже довго, але Бромові руки крижаніли, дихання сповільнювалось, і хлопець із відчаєм спостерігав, як той відходить у країну пращурів.

Надвечір, коли сонце почало кидати на землю довгасті тіні, Бром нарешті затих. Марно Ерагон кликав його, марно гукав на допомогу Мертага, — старому вже не потрібна була нічия допомога. Раптом довкола запанувала тиша, і Бром пильно глянув Ерагонові прямо в очі. Покора й небачений за життя спокій промайнули в погляді старого — його муки скінчилися…

Невпевненим рухом Ерагон закрив Бромові очі й звівся на ноги. Сапфіра за його спиною скинула голову до неба й сумно заревіла. Сльози котилися юнакові з очей, а відчуття жахливої втрати ятрило серце.

— Нам треба його поховати, — насилу вимовив він.

— Але нас можуть помітити, — застеріг Мертаг.

— Ну й нехай! — захлинаючись слізьми, вигукнув юнак.

Трохи повагавшись, Мертаг підняв Бромове тіло й виніс його з печери. Сапфіра рушила слідом за ним.

— Нагору, — хрипко сказав Ерагон, показуючи на вершину скелі.

— Але ж ми не зможемо вирити могилу в камені, — заперечив Мертаг.

— Я вирию, — відповів на те Ерагон і подерся на досить крутий схил, намагаючись не звертати уваги на біль у ребрах. Мертаг поклав Брома на велику брилу.

Витерши очі й зосередившись, Ерагон звів руку.

— Мої степр! — голосно сказав він.

По камінню пробігли хвилі, воно раптом почало розтікатися, аж доки в ньому не утворилась чимала заглибина. Формуючи скелясту породу, немов звичайну глину, Ерагон звів довкола склепу стіни.

Юнаки опустили Брома в цю кам’яну могилу й поклали поруч його зброю. Зробивши крок назад, Ерагон змусив каміння зімкнутися над тілом небіжчика, а потім спорудив над склепом високий шпиль. На знак глибокої пошани юнак написав на могилі прадавні руни:

Тут лежить Бром,

Вершник дракона, що був мені за батька.

Нехай пам’ять про нього живе у віках!

Нарешті, схиливши голову, Ерагон дав волю своєму горю. Наче жива статуя, він простояв до вечора, аж доки все навколо не сповила темрява.

Тієї ночі йому знову наснилась полонена жінка.

Ерагон бачив, що їй погано. Дихання жінки було уривчасте, вона вся тремтіла. Чи то було від холоду, чи від болю — юнак не знав. Єдине, що він уважно розгледів у мареві свого сну, була рука жінки, звисла з краю ліжка. З кінчиків її пальців крапала темна рідина. Ерагон знав, що то була кров.

Діамантова могила

Коли Ерагон прокинувся, його