Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

есесівець! Хочеш не хочеш, а мусиш до пори носити це остогидле вбрання. Якби мені хтось до війни сказав, що я буду послушницею, ніколи б не повірила! Як там Павло Павлович поживає? Чи не хворіє?

— Хворіє потроху. Рана на нозі не гоїться. І виразка шлунку не дає спокою. Але він своє діло робить!

— Передаси йому привіт. Скучила за ним, а в село не велено мені заходити. Одна наша послушниця як потрапила в це Відрадне, так нема про неї й чутки. Ти передай батькові, щоб він берігся, не забував, що в нього діти малі.

— Якому батьку? — вражено запитав Юрко. — Павло Павлович твій тато?

— Мій! — відповіла дівчина. — Чого ти так здивувався? Ти думаєш, він справжній кравець? У мене татко — військовий. Це зараз він став кравцем, а я — послушницею, бо так треба. Фашисти дозволяють послушницям ходити по селах, перепустки видають, велять продавати людям хрестики, ікони, свічки, молитовники. Пішла я у Дібровне, треба було мені терміново відвідати це село, а тут карателі. Схопили і погнали на Татарський острів. Дівчата як почули, куди їх фашисти повели, ледве не побожеволіли з страху! Ти нічого не чув про цей острів?

— Там зараз фашисти. І близько нікого не підпускають. Кого помітять — стріляють без попередження.

— Відбили нас партизани, — озвалася дівчина, — зразу за селом напали на фашистів. І людей з палаючої церкви вирятували. Так це ти, мабуть, і партизанів повідомив, що карателі будуть палити село?

— Я.

— Спасибі, допоміг людей врятувати. І мене з полону вирятував. А я тобі так подякувала. Тебе як звати?

— Юрко.

— А мене Клара. Тепер будемо знайомі. А ти, Юрку, артист!

— Чого це ти мене в артисти записала? — здивувався хлопець.

— Ти справжній артист, — переконливо промовила Клара, — ніколи б не подумала, що ти підпільник, виконуєш доручення партизанів. Так уже запопадливо гнувся ти перед цибатим есесівцем. І перекладав з повагою та улесливістю. «Пан штурмбанфюрер вам наказує,— незлобиво перекривила Юрка, — зараз вас поведуть на Татарський острів. Ви мусите покірно виконувати накази німецьких солдатів. За прояв найменшої непокори винні будуть розстріляні». І голос у тебе був такий, що, здається, зараз упадеш на коліна і будеш молитися на того фашиста. — Дівчина зиркнула на Юркове насуплене обличчя і вже примирливо: — Ти не ображайся! Я навіть заздрю тобі, що вмієш так перевтілюватися. Справжній фольксдойч, перекладач-есесівець. А з мене нікудишня послушниця. Карають мене черниці, а толку ніякого! То не так глянула, то нема шанобливості в голосі, то не так ігумені поклонилася. І розвідниця з мене нікудишня. Побачила тебе — злякалася, руки тремтять, ледве мову не відібрало.

Дівчина сіла на віз, показувала Свічці дорогу. Коли приїхали на Щекавицьку вулицю, звеліла зупинити коней біля високих червоних воріт.

Постукала у дубову хвіртку.

Невдовзі на вулицю вийшов однорукий високий чоловік з довгим білявим чубом, який спадав на високе випукле чоло. Чоловік перекинувся кількома словами з Кларою, відчинив ворота, запросив заїжджати на подвір'я. Він подав Свічці та Юрку руку, сказав.

— А ми вас ще позавчора чекали. Уже й хвилюватися почали. Товар приготували, а покупців немає!

Клара, не заходячи в хату, запитала Юрка:

— Може, проведеш мене трохи?

На вулиці дівчина спитала:

— Де гроші, які передав батько?

— Які гроші? — здивовано озвався Юрко.

— Ти ж казав при сестрі Пелагеї, що отець Никодим передав сто марок.

— Так то я вигадав, — пояснив хлопець, — з переляку набалакав, як тебе побачив.

— Даремно ти про гроші набалакав, — засмучено промовила дівчина, — тепер ніяк не повірять мені черниці, скажуть — присвоїла. Знову примусять цілу ніч поклони бити.

— Не журися, — заспокоїв Клару Юрко, — у мене повна кишеня марок, я тобі дам скільки треба.

Хлопець витяг пачку грошей, простягнув дівчині:

— На, бери! Тут має бути тисяча марок. Віддаси трохи черницям і собі залишиш. У тебе є менші братики та сестрички?

— Є. Два брати і три сестрички.

— А як у вас з харчами?

— Як у всіх! Бідуємо, бо в місті голод. Як піду на села — принесу трохи борошна чи буханець. Отак і живемо!

— А твій батько нічого й не казав, я ж міг би вам привезти трохи продуктів. У мене було борошно, сало, я знайомим віддав.

— Ти краще до нас не потикайся, — озвалася дівчина, — щоб твої відвідини не кинулися комусь в очі. У місті почалися арешти підпільників, а мій батько — комуніст, може тобі бути неприємність.

Юрко дістав з кишені ще одну пачку марок, подав дівчині:

— Візьми, Кларо, хоч трохи собі харчів якихось купите. Я б тобі й більше дав, але решта грошей лишилася в кошику.

— Вистачить, — радісно мовила дівчина, — тепер нам буде за що хліб купити, а там я знову піду на села.

Сховавши марки, Клара притишила крок:

— Як повернешся додому, підеш до батька і скажеш, що материного брата дядька Григорія забрало гестапо. І Білаша забрали, і Грушу. Запам'ятав прізвища?

— Запам'ятав.

— І передай батьку, що в загоні Коваленка діє провокатор. Кличка — Рудий. Про це повідом негайно. Цей Рудий з військовополонених, його гестапівці ще у вересні 1941 року в шпигуни завербували. Він видає себе за танкіста, пораненого під Воронежем. Груша перед розстрілом передав повідомлення через одного підпільника, той наглядачем у Лук'янівській в'язниці працює. Так Грушу допитували, катували, вимагали, щоб він назвав явки, прізвища відомих йому підпільників. Той знепритомнів, гестапівці лишили його на підлозі, а самі палили сигарети, перепочивали. Груша прийшов до тями й почув розмову гестапівців. Він викладач німецької мови і все зрозумів.

— Про що ж говорили німці? — запитав Юрко.

— Не перебивай, вислухай, а потім будеш питати. Я боюся, щоб нічого не пропустила, не забула. Днів п'ять тому з Києва в ваші ліси повинна була вийти група підпільників, їх місце збору — ліс під селищем Ірпінь. Там є дот, от біля нього і мали зібратися наші підпільники і звідти вирушити в загін Коваленка. Там їх і оточили гестапівці. Майже всі вони загинули, а кілька чоловік потрапили в полон. Чоловік десять підпільників арештували дома, в тому числі й Грушу. Кажуть, їх видав агент Рудий, який зараз перебуває в партизанському загоні Коваленка. Про все розкажи батькові! Це дуже важливо!

— Про все розповім, Кларо, не турбуйся!

— Тепер повертайся. Будь здоровий, Юрку, не згадуй лихом бідну послушницю!

Хлопець повернувся до хати. Господар розповідав Свічці:

— Товар приготували! Трохи краму, сірників, солі, сотню кіс, гребінці, запальнички, сковорідки. І найбільше гральних карт. Наперли їх фашисти на Україну — повно! Хочуть, мабуть, з нами