Читати книгу - "Гаррі Поттер і в'язень Азкабану"

суворі нотки, яких Гаррі ніколи від нього не чув. — Існує лише один спосіб з'ясувати, що сталося насправді. Роне, дай мені пацюка.

— А що ви з ним зробите? — з недовірою запитав Рон.

— Примушу його з'явитися тут перед нами, — відповів Люпин. — Якщо він справді пацюк, йому нічого не загрожує.

Рон завагався, але Скеберса віддав. Скеберс несамовито пищав, звивався й вивертався, вирячивши свої маленькі чорні оченята.

— Готовий, Сіріусе? — запитав Люпин.

Блек узяв з ліжка Снейпову чарівну паличку і підійшов до Люпина, в руках у якого борсався пацюк. Його вологі очі раптом запалали.

— Разом? — тихо запитав Блек.

— Авжеж, — однією рукою Люпин міцно стискав Скеберса, а другою — чарівну паличку. — На рахунок "три". Раз... два... ТРИ!

З обох чарівних паличок вистрілило сліпуче блакитно-біле світло. На якусь мить Скеберс завис у повітрі, а його маленьке чорне тіло несамовито закружляло... Рон закричав... пацюк бухнувся на підлогу. Ще один сліпучий спалах, а тоді...

Вони немовби спостерігали за ростом дерева на пришвидшеній кіноплівці. Просто з землі виросла голова, з'явилися кінцівки, і ось уже на тому місці, де щойно був Скеберс, стояв зіщулений від страху чоловічок, що заламував собі руки. Криволапик на ліжку сичав і бризкав слиною, а шерсть на його спині настовбурчилася.

Чоловічок був низенький, лиш трохи вищий за Гаррі й Герміону. Його ріденьке безбарвне волосся було розкуйовджене, а маківка світила лисиною. Він мав пожмаканий вигляд товстуна, що раптово схуд. Його шкіра була брудна, як Скеберсова шерсть, і взагалі, щось щуряче проглядало в його загостреному носі й маленьких вологих очицях. Уривчасто дихаючи, він обвів усіх поглядом і зиркнув на двері.

— Ну, вітаю, Пітере, — люб'язно мовив Люпин, неначе пацюки постійно перетворювалися на його старих шкільних друзів. — Давненько не бачились.

— С-сіріусе... Р-ремусе... — Навіть голос у Петіґру був якийсь писклявий. Він ще раз зиркнув на двері. — Друзі мої... старі мої друзі...

Блек підняв руку з паличкою, але Люпин, кинувши застережливий погляд, схопив його за зап'ясток і знову заговорив до Петіґру легко й невимушено.

— Ми тут собі розмовляли, Пітере, про те, що сталося тієї ночі, коли загинули Лілі та Джеймс. Ти, мабуть, не все розчув, поки верещав на ліжку..

— Ремусе, — видихнув Петіґру, а Гаррі помітив, як його бліде й брезкле обличчя вкрилося крапельками поту, — ти ж йому не віриш, правда?.. Він хотів мене вбити, Ремусе...

— Ми це чули, — холодно зупинив його Люпин. — Я хотів би дещо з'ясувати, Пітере, якщо ти не...

— Він знову хоче мене вбити! — несподівано заверещав Петіґру, показуючи на Блека. (Гаррі помітив, що він тицьнув середнім пальцем: вказівний був у нього відсутній). — Він убив Лілі і Джеймса, а тепер збирається вбити й мене... допоможи мені, Ремусе...

Блекове обличчя стало ще більше схоже на череп, коли він уп'явся в Петіґру своїм незмигним поглядом.

— Ніхто тебе не вбиватиме, доки ми все не з'ясуємо, — сказав Люпин.

— З'ясуємо? — пискнув Петіґру і знову нестямно роззирнувся, глянув на забиті дошками вікна і, вже вкотре, на єдині тут двері. — Я знав, що він мене шукатиме! Я знав, що він по мене вернеться! Дванадцять років я цього чекав!

— Ти знав, що Сіріус вирветься з Азкабану? — насупив брови Люпин. — Але ж це ще нікому не вдавалося?

— Він володіє темними силами, про які ми всі можемо тільки мріяти! — пронизливо закричав Петіґру. — Як інакше він міг звідти втекти? Той-Кого-Не-Можна-Називати, мабуть, дечому його навчив!

Кімнату заповнив жаский, безрадісний сміх Блека.

— Мене навчив Волдеморт? — перепитав він. Петіґру здригнувся, мовби Блек замахнувся на нього батогом.

— Що, страшно чути ім'я колишнього господаря?— поцікавився Блек. — Та я тебе розумію, Пітере. Його кодло не надто задоволене тобою, чи не так?

— Не розумію тебе, Сіріусе... — пробурмотів Петіґру і задихав ще швидше. Його обличчя рясно вкрилося потом.

— Ти не від мене ховався ці дванадцять років, — сказав Блек. — Ти ховався від своїх колишніх волдемортівців. Я в Азкабані дещо чув, Пітере... Вони вважають, що ти мертвий, бо інакше мусив би відповісти їм за все... Крізь сон вони вигукували цікаві речі, а надто про одного шахрая, що надурив усіх інших. Волдеморт подався до Поттерів з твоєї підказки... і зазнав там краху. Але ж не всі волдемортівці сидять в Азкабані, правда? Їх чимало й тут, таких, що тільки чекають слушного часу, вдаючи, що усвідомили свої помилки. Якщо вони пронюхають, що ти живий, Пітере...

— Не розумію... про що ти... — знову повторив Петіґру ще пронизливішим голосом. Він витер обличчя рукавом і глянув на Люпина. — Ремусе, ти ж не віриш цьому... цьому маразмові...

— Мушу зізнатися, Пітере, що мені нелегко зрозуміти, чому невинна людина дванадцять років живе в пацючій шкурі, — незворушно відповів Люпин.

— Невинна, але перелякана! — пискнув Петіґру. — Якщо волдемортівці й полювали за мною, то лише тому, що я запроторив до Азкабану найціннішого їхнього шпигуна — Сіріуса Блека!

Блекове обличчя перемінилося.

— Як ти смієш?! — загарчав він, наче той вовкодав, яким він був перед цим. — Це я Волдемортів шпигун? Чи я колись плазував перед тими, хто був могутніший за мене?! А от ти, Пітере... я й досі не збагну, як відразу не розкусив у тобі шпигуна? Тобі завжди подобалися впливові друзі, які про тебе піклувалися, правда? Спочатку це були ми... я і Ремус... і Джеймс...

Петіґру знову витер обличчя. Він, наче риба, хапав ротом повітря.

— Я — шпигун?.. Ти, мабуть, здурів... Як ти міг... сказати таку..

— Лілі і Джеймс зробили тебе тайнохоронцем лише тому, що я наполіг, — Блек засичав так люто, що Петіґру аж позадкував. — Я вважав, що це чудова задумка... блеф... Волдеморт, звичайно, полював би за мною, він би й гадки не мав, що вони візьмуть для цього такого нікчему й бездару, як ти... То, мабуть, був зоряний час твого миршавого життя, коли ти сказав Волдемортові, що можеш продати йому Поттерів.

Петіґру щось розгублено бурмотів. Гаррі вловлював слова "вигадки" й "маразм", але бачив, що лице Петіґру стало мертвотно блідим, а поглядом він раз у раз стріляв на двері та вікна.

— Пане професоре? — боязко звернулася до Люпина Герміона. — Можна... можна я щось запитаю?

— Звичайно, Герміоно, — люб'язно дозволив Люпин.

— Скеберс... тобто цей... чоловік... три роки спав у Гарріній спальні. Якщо він працював на Відомо-Кого, то чому досі не намагався