Читати книгу - "Похорон богів"

class="p1">Корсунянин замислився лише на коротку мить:

— Медоприятіє!

Пир дружно зареготав, бо всі наставили були вухо до їхньої перемови. Корсунянин аж цвів. Архієпископ почав куняти, іншим грекам геть порозв'язувались очкурі на вустах, один заспівав тягучої фессальської пісні, а потім підвівся й почав виписувати ногами бублики та гачки, раз по раз щось вигукуючи.

Пізно ввечері від передової сторожі пригнав гонець:

— У Києві чути многий і вельми дужий гомін. Коні іржуть аж коло Подільських воріт. Сторожі на вежах та заборолах сливе не видно. Так велів переказати десятник Жирков.

Доброчин замислився. Коні іржали біля Подільських воріт... Невже Змій Горинич передумав? Хтось доніс йому, вивідець, або зрадник, що Доброчинового полку поменшало на тисячу сулиць, і тепер він зважився напасти на його стан серед ночі... Коли б Свенельд вирішив утікати в низи Дніпра, мав би виходити Красними воротами, бо на Подолі не лишилося жодної ладді — їх усі Доброчин звелів перегнати у верхів'я Либеді.

Але після півночі прибув інший гонець — від сторожової десятки, яка чатувала в Копиревому ліску:

— Варяги витягаються Красними воротами!

ТОГО-ТАКИ ЦВІТНЯ

В НАСТУПНИЙ ДЕНЬ

Удосвіта, коли стан нагадував розворушену бджолину борть, Доброчин сказав головним воєводам:

— А грушка впала сама!

Сторожові сотні Ждана Будимировича назирці проводжали варягів Свенельда до Трипілля, а тепер Ждан Будимирович уже був тут.

— Кияни воріт не зачиняють, — сказав він. — Чи це хлібом-сіллю хочуть стрінути?

Полкові сотні одна за одною покидали стан. Попереду виступала старша Угоняєва дружина — новгородські бояри та княжі мужі, за ними потяглися боярські сини та решта отроків дружини Ждана Будимировича.

Але не всі залишали Дорогожицький стан.

Про це ще два дні тому Доброчин домовився з ярлом Сігурдом. Розмова була коротка й велася «в один бік». Доброчин сказав воєводі:

— Маєш залишитися тут. Не можу впустити тебе до Києва, коли завтра чи позавтра Свенельд утече. Вікінги лишаться в Дорогожичах.

Сігурд мовчав. Але то вже не був опір: він просто думав про те, чим виправдовуватиметься перед своїми. Крім тих, що попливли з новгородцями до Воїня, в нього зостався ще майже семисотенний полк, і він запропонував Доброчинові:

— Хай буде так. Але покинь з нами й зо три-чотири сотні новгородських ратників. Інакше вікінги піднімуть мене на мечі.

День у день Сігурд легше погоджувався з Доброчином.

Сьогодні вдосвіта Сігурд оголосив у своєму полку:

— Поки що лишимось у стані. Разом з нами буде й новгородська рать, бо такий полк у Києві ніде розмістити. А днів за кілька підемо вниз Дніпром: виймати київського князя.

Серед варягів пролунали невдоволені голоси, що за останні двоє літ жоден не побував у раті, тож коли дійде до платні, Доброчин скаже: «За що? Взяли один-єдиний город Полоцьк, та й то новгородським ратним полком. А за що ж платити вікінгам — хіба вони хоч краплю крові пролили?»

Сігурд заспокоїв своїх вікінгів:

— Ще далеко до платні. Ще маємо вийняти мечем Воїнь, де сидять або схочуть сісти київські князі!

Доброчин був утішений словами Сігурда. Гомін серед варягів також потроху втих, і дружинники та частина новгородців спокійно вийшли зі стану. Позаду новгородських пішців котили грецькі вози: архієпископ Димитрій вирішив-таки побувати в Києві, хоч Свенельд і накивав п'ятами до низових твердинь. Поряд з архієпископом їхала княгинька Рогніда.

В задку другого воза сидів сольський тлумач, соваючись і неспокійно роззираючись на всі боки. його давно немиті коси плуталися мотуззям у бороді, схожій на рудий віхоть. Коли проминули двір Блуда Асмусовича й Копирів лісок, з-за Дніпра піднялось велике червоне сонце, нахромившись на вежу Претичевого дідинця.

— У Претича є один отрок, — сказав до Володимира Доброчин. — Я такого здоровила досі не бачив!

Тлумач почув це й запитав:

— Це не Вадим Муромців?

Доброчин відповів:

— Імені не відаю. — й раптом аж стенув коня: — А ти звідки знаєш?

— То мій шуряк... — повагавшись, визнав корсунянин. — Держу його сестру.

Це мало бути причиною, яка досі змушувала його роззиратися й соватись у задку, бо тепер тлумач раптом заспокоївся. Доброчин спитав:

— То ти киянин?

— З Вишагорода-Деснянського. Привіз тестеві за неї віно, бо був її умикнув, — заходився пояснювати тлумач про свою жінку. — А в її меншого брата по шість пальців на кожній руці. Він може скрутити в'язи турові. Це я видів сам: без ножа й сулиці!

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ

В ПЕРШИЙ ДЕНЬ

На берегах Росі та Дніпра веселилося літо, а город Родню огортав сум.

У Родиі вже з самої весни панував голод. Для півторатисячної дружини з двома тисячами коней Родня була надто мала, і Свенельд першого ж дня звелів повиганяти родян з города.

То був вельми тяжкий день.

Свенельд мав намір іти аж до Воїня — в злучину Сули й Дніпра, де починались кочовища Ільдеї-хана. Але Свенельда несподівано випередив Доброчин. Коли Свенельд підійшов до Воїня, там уже сиділа новгородська рать. Довелось вертати вгору — до города Родні на злучині Росі й Дніпра. Таким чином Київський полк виявився відрізаним од степу.

А з Києва надійшов ще один Новгородський полк.

Свенельдова дружина швидко поїла все борошно, знайдене в посиротілих роденських домах. Тим часом почали падати коні. Вівса та сіна вже не було, не стало можливості пасти або косити, бо новгородці обстали Родню з усіх усюд. Вони не йшли на приступ, і Свенельд з розпачем думав про те, що таке вже було перед тридцятьма п'ятьма роками, коли, обложивши Іскоростень, він зумисна відмовився брати його мечем, давши деревлянам донесхочу наголодуватись. Тоді в обложеному городі сидів Маломир, а він знизу дивився на його голодних боїв; тепер у пастці опинився він сам, а десь, напевно, з-за Росі на нього дивився Маломирів син Добриня.

Все перевернулось ногами догори.

Ярополк відчував себе чужим і в цьому городі. Спочатку він був навіть зрадів, коли, добігши з Києва майже до Воїня, Свенельд, Местиша та Блуд змушені були повернути назад, бо Воїнь виявився в руках Доброчина. Родня ж належала особисто йому. Це був материн город: тут мати народилась і жила, тут і померла від моровиці.