Читати книгу - "Нескінченна історія"

якій ти розповідав свої історії.

- Я не знаю ніякої маленької дівчинки, яка би так на­мивалася, - відповів Бастіян. - І чому ти вирішив, нібито я розповідав цій дівчинці якісь історії?

Атрею уважно спостерігав за ним своїм замисленим по­глядом.

- У твоєму світі, - проказав він поволі, - ти розповідав безліч історій - і цій дівчинці, і сам собі.

- Звідкіля ти це взяв, Атрею?

- Ти сам про це розповів. Ти говорив про це в Амар- ґанті. А ще ти сказав, що тебе через твої історії часто брали на кпини.

Бастіян невідривно дивився у вогонь:

- Дійсно, - промурмотів він. - Я це казав. Але не знаю, чому так було. Вже не пригадую.

Йому і самому це здалося дуже дивним.

Атрею перезирнувся з Фухуром і дуже поважно кивнув йому, немовби на підтвердження чогось, що вони вже ко­лись раніше обговорювали. Але нічого більше не сказав. Мабуть, не хотів про це говорити у присутності трьох лица­рів.

- М’ясо готове, - оголосив Гідорн.

Він відрізав по шматку для кожного, і всі взялися їсти. Щоправда, м’ясо виявилося недопеченим, і що воно начеб­то готове, не можна було твердити навіть за найбільшого бажання: зверху воно припеклося і навіть трохи присмали­лося, зате всередині залишалося зовсім сире, але за цих об­ставин якось не випадало бути надто перебірливим.

Якийсь час усі зосереджено жували, а тоді Атрею знову попросив Бастіяна:

- Розкажи, як ти потрапив до нас!

- Ти й сам чудово знаєш, - відказав Бастіян, - адже це ти привів мене до Дитинної Царівни.

- Я маю на увазі, ще перед тим, - не відступань Атрею, - у твоєму світі, тобто там, де ти жив, - розкажи як усе ста­лося? Як тобі це вдалося?

І тоді Бастіян розповів, як він украв у пана Кореандера книжку, як утік із нею на шкільне горище, як він заховався там і як зачитався книгою. Коли у своїй розповіді він дій­шов до того місця, де йшлося про Великі Пошуки Атрею, той зупинив його, замахавши руками. Здавалося, його ніт­рохи не цікавить, що там Бастин про нього прочитав. Нато­мість його до найменших подробиць зацікавили всі обста­вини Бастіянових відвідин крамнички Кореандера (коли, та як, та чому) і його втечі, на шкільне горище.

Бастіян напружено намагався пригадувати, він нишпо­рив у пам’яті, але більше нічого там не знаходив. Усе, що було пов’язано з відвідинами крамнички: те, що він боявся; те, що він був опецькуватим, слабким і надзвичайно враз­ливим хлопцем, - усе це він забув. Його спогади стали те­пер украй розірваними, до того ж ці клапті здавалися йому такими далекими і невиразними, ніби йшлося не про нього, а про когось іншого.

Атрею випитував і про інші речі з його світу - світу лю­дей, отож Бастіян розповідав про часи, коли ще жила його мама, про тата, про їхній дім, про школу, про їхнє місто - словом, він розказував Атрею все, що збереглось у його пам’яті.

Троє лицарів давно вже солодко спали, а Бастіян усе розповідав і розповідав. Його дуже дивувало, чому це Ат­рею так цікавиться власне найбуденнішими подробицями.

Та оскільки Атрею слухав Бастіяна не просто уважно, а затамувавши подих, то й самому Бастіянові найзвичніші та найповсякденніші речі поступово почали здаватися не та­кими вже й буденними, так ніби вони приховували якусь таємницю, що її він ніколи досі чомусь не зауважував.

Врешті-решт він вичерпав усі свої спогади: не лишило­ся нічого, про що б він уже не розповів, і на думку не спада­ло нічого нового.

Була вже пізня ніч, вогонь догорів.

Троє лицарів тихенько посопували.

Атрею сидів із незворушним лицем, здавалося, він по­ринув у роздуми.

Бастіян потягнувся, загорнувся у свій срібний плащ і вже майже задрімав, коли Атрею тихо промовив:

- Це все через Аурин.

Бастіян підпер голову рукою і подивився на приятеля заспаними очима.

- Що ти маєш на увазі?

- Сяйво, - продовжував Атрею так, ніби розмовляв сам зі собою, - впливає на нас інакше, ніж на людських дітей.

- Чому ти так вирішив?

- Знак дає тобі велику владу, він сповнює всі твої ба­жання, але водночас щось від тебе відбирає; і так ти втрача­єш спогади про свій світ.

Бастіян замислився. Він не відчував, щоби йому чогось бракувало.

- Ґраоґраман сказав, що мені треба йти шляхом ба­жань, якщо я хочу знайти своє Істинне Прагнення. Та й на­пис на Аурині говорить те саме. Однак для цьои мені треба рухатися від одного бажання до іншого. Я не можу оминути жодного. Бо інакше мені не вдасться просунутись у Фанта­зії нікуди далі, попередив Ґраоґраман. І саме для цього ме­ні потрібен Клейнод.

- Так, - відказав Атрею, - він дає тобі дорогу, але вод­ночас і позбавляє мети.

- Та ні ж бо, - легковажно заперечив Бастіян. Адже Мі- сяцівна знала, що робить, вручаючи мені Знак. Ти береш собі дурне до голови, Атрею. Я певен, що Аурин - не паст­ка.

- Ні, - промимрив Атрею, - я теж так не думаю.

І, трохи помовчавши, додав:

- Але добре, що ми вже почали шукати шлях до твого світу, чи не так?

- Так-так, - відповів Бастіян, уже в напівсні.

Серед ночі він прокинувся від дуже дивного звуку. Бас­тіян ніяк не міг зрозуміти, що це. Вогонь згас, його огорта­ла цілковита пітьма.

Але тут він відчув на своєму плечі руку Атрею і почув, як той прошепотів:

- Що це?

- Не знаю, - відповів він, також пошепки.

Вони поповзли до виходу з печери - туди, звідки доли­нав звук, і прислухалися.

Звук нагадував приглушене, затамовуване схлипуван­ня, плач якихось незчисленних істот. У цьому плачі не було нічого людського, але він не був схожий і на жалібне скім­лення чи стогін тварин. То було щось таке, як глибокий ба­гатоголосий гамір і шурхіт водночас; як хвиля прибою, що накочується, а потім знову відступає, аби за якийсь час усе знову повторилося. Цей гамір, який починався як сплеск невиразного гомону, далі загусав у тяжке зітхання, опада­ючи, наче хвиля, звучав як ридання, сповнене такого без-

межного відчаю, що Бастіян подумав, що ніколи в житті ще не чув жалібнішого звуку.

- Якби ж то хоч щось можна було розгледіти! - прошепотів Атрею.

- Стривай! У мене ж є Аль Джагір, - раптом згадав Бас­тіян.

Він витягнув з кишені камінь, який випромінював м’яке рівномірне світло, і підняв його над головою. Це сві­тло було приблизно таким, як від свічки, а тому тільки ледь-ледь освітлювало видолинку. Втім, друзям вистачило навіть цього, щоби побачити видовище, від якого