Читати книгу - "Останній тамплієр"

Після спустошливого потрясіння, пережитого протягом останніх годин в Акрі, Мартін спустився в трюм, щоб хоч трохи відпочити, але хитавиця корабля не давала йому заснути, а образи вмираючого магістра та картини їхньої поспішної втечі міцно засіли в його голові. Коли з першим проблиском світанкових променів він знову з'явився на палубі, то був неприємно вражений побаченим. Яскраві стріли блискавок краяли темряву грозової хмари, яка передувала штормовому фронту, що швидко наближався. У посвисті вітру в такелажі вже чулися далекі розкоти грому. Позаду ж них, на сході, низка пурпурових хмар загрозливого вигляду заступала сонце, промені якого пробивалися догори, відчайдушно намагаючись освітити похмуре небо.

«Оце так, — подумав Мартін. — Два шторми: один попереду, а другий — наздоганяє». Коротка розмова із Гуго підтвердила: старий капітан ще ніколи не бачив нічого подібного.

Вони потрапили в оточення.

Швидкість вітру зросла, і несподівано він приніс пориви холодного колючого дощу. Вітрило несамовито тріпотіло на реї, моряки відчайдушно намагалися втримати його браси під контролем, а щогла глухо стогнала на знак протесту. Коні в трюмі іржали і били копитами об загорожу. Мартін спостерігав, як капітан квапливо вивчав карту і відмічав їхнє теперішнє місцезнаходження, а потім віддавав через наглядача накази галерним рабам пришвидшити веслування, після чого вигукував новий курс стерновому, у такий спосіб відчайдушно намагаючись відірватися від двох штормів і втекти від них.

Мартін підійшов до Еймара, який стояв на баці. Старший за віком рицар також спостерігав із занепокоєнням за штормами, що підходили все ближче й ближче.

— Наче сам Господь хоче, щоб море поглинуло нас, — сказав він Мартіну з глибоким занепокоєнням в очах.

Невдовзі навколо них вибухнув шторм небаченої сили. Небо потемнішало і стало непроглядно чорним, перетворивши день на ніч, а сильний вітер переріс у бурю. Розбурхана поверхня моря раптом набула форми масивних біловерхих хвиль, що стали несамовито лупити у правий бік корабля. Блискавки прорізали темряву в унісон із оглушливим тріском грому, а злива накрила судно такою щільною пеленою води, що фактично відрізала його від зовнішнього світу.

Гуго наказав марсовому обдивитися обрій — чи немає де землі поблизу. Мартін побачив, як моряк неохоче, долаючи спротив зливи, поліз на вершечок щогли до «воронячого гнізда». Велетенські хвилі гупали об корабель, деякі з них здіймалися високо над кормою і з гуркотом падали на палубу; «Храм Сокола» раз у раз заривався носом у спінену воду. Весла стали жити власним життям: одні колотило об корпус судна, інші — боляче вдаряли прикутих до них рабів, що відчайдушно намагалися дати їм раду; після того як деякі веслярі дістали травми, Гуго наказав втягнути весла всередину.

Впродовж, здавалося, безконечних годин безпомічний корабель крутило і кидало з хвилі на хвилю, і ось Мартін почув гучний тріскіт — то розламалися кормові люки, не витримавши шаленого натиску стихії, і темно-синя вода хлинула в трюми. Майже одночасно судно небезпечно накренилося, і згори долинув жахаючий звук; Мартін підвів очі й встиг побачити, як щогла переламалася навпіл і впала на палубу, задавивши трьох моряків і як з катапульти викинувши у бурхливе море безпорадного марсового, що сидів у «воронячому гнізді».

Без вітрила та весел, галера тепер повністю залежала від милості шторму й течій, і осатаніле море несамовито сіпало її туди-сюди. Шторм не вщухав три дні й три ночі, і «Храм Сокола» корився його злій волі, все ж якось примудряючись не розвалитися і залишитися на плаву. А на четвертий день, коли вітер і не думав утихомирюватися, чийсь поодинокий голос вигукнув: «Земля! Земля!» Мартін придивився і побачив, що якийсь моряк вказував рукою кудись прямо перед собою, але не зміг побачити нічого, окрім пагорбів води. Нарешті він помітив суходіл: далекий, ледь помітний темний масив на обрії.

І тут сталося лихо.

Близькість землі лише підкреслювала його трагізм.

Корабель почав розпадатися на шматки. Гладенька обшивка збудованого у вигляді каравели судна зазнала немилосердного знущання і вже не витримувала шаленого натиску моря. Оглушливі стогони деревини перемежалися чимось схожим на вибухи — то розповзався корпус. Серед прикутих веслярів зчинилася паніка, а коні у трюмі несамовито іржали і ставали дибки.

— Подбайте про рабів! — загримотів Гуго. — Розімкніть їх, а то вони потонуть! — Морякам ціною неймовірних зусиль вдалося вивільнити веслярів, але недовгою була їхня свобода: у трюм з гуркотом увірвалися потоки води і поглинули нещасних.

Гуго вже не міг відтягувати невідворотне.

— Спустити баркас на воду! — заволав він. — Покинути корабель!

Мартін кинувся допомагати у підготовці їхнього єдиного засобу порятунку, і раптом побачив, як звідкілясь вигулькнув Еймар, несучи грубеньку шкіряну торбочку, і швидко подався у протилежному напрямку — до бака. Мартін несамовито заволав, гукаючи його, але саме цієї миті налетіла гігантська хвиля, швиргонула безпорадного Еймара через капітанський місток і вдарила об край столу для морських мап. Удар був настільки сильним, що Еймару пробило груди. Він скрикнув, але тут же підвівся, скрегочучи зубами від болю, і закрив рану рукою. Мартін хотів допомогти йому, але Еймар відмахнувся і продовжував стискати торбу, хоча її вага і розміри явно завдавали йому значного клопоту.

Їм ледь вдалося залізти на баркас, який вже був на одному рівні з палубою, і Мартін встиг кинути прощальний погляд на «Храм Сокола» перед тим, як розшматоване судно зникло у глибинах шаленіючого моря. Масивний дерев'яний брус, що закінчувався носовою фігурою, тріснув, наче суха гілка, не витримавши страхітливої моці шторму, а звук розколотої деревини заглушив несамовите завивання вітру й передсмертне іржання потопаючих коней. Поглянувши на вісьмох людей, котрі були у баркасі, Мартін побачив, що у їхніх очах відбився і його власний страх,