Читати книгу - "Останній тамплієр"

коли вони перелякано спостерігали, як шматок за шматком корабель поглинають велетенські гори-хвилі.

І хвилі, і вітер гнали їхній баркас, крутячи і вертячи його як їм заманеться. Але невдовзі капітан посадив шістьох із дев'яти врятованих за весла, щоб хоч якось протистояти хвилям, пом'якшуючи їхні удари. Веслуючи, Мартін дивився поперед себе невидющими очима, бо був уже на межі виснаження від втоми і відчаю, їх вибили із Святої землі, а тут іще — втрата «Храму Сокола».

«Цікаво, скільки ми протримаємося, навіть якщо нам вдасться дістатися до берега», — подумав він. Куди б їх не винесло, все одно вони були на ворожій території і мали недостатньо зброї, щоб захиститися навіть від найжалюгіднішого супротивника.

Довго-довго баркас носило морем, перш ніж хвилі трохи вгамувалися, і вони нарешті побачили землю, яку раніше помітив моряк загиблого «Храму Сокола». Минув іще деякий час, і вони вже тягли баркас крізь смугу прибою до такого жаданого піщаного берега. Шторм і досі лютував, дощ колов їх своїми холодними краплями, але спасенні вже відчували землю під своїми ногами.

Вони прорубали мечами днище баркаса і зіпхнули його у море, яке ніяк не хотіло вгамовуватися, незважаючи на те, що епіцентр шторму вже рушив далі. Ніхто з тих, хто міг забрести на берег, не повинен був здогадатися про їхню присутність. Гуго розповів, що коли вибухнув шторм, то корабель йшов курсом на північ; капітан був певен, що буревій протягнув «Храм Сокола» повз острів Кіпр і поніс далі на північ. Покладаючись на досвід та інтуїцію бувалого моряка, Еймар прийняв рішення полишити відкритий берег, вирушити вглиб суходолу і, просуваючись на захід, спробувати знайти порт.

Невисокі пагорби дали їм хоч якийсь притулок, а ще важливіше — сховали від очей місцевих мешканців, якщо такі, звичайно ж, тут були. Про якусь небезпеку не йшлося, ні, бо вони нікого не бачили і не чули нічого, окрім завивання вітру. Навіть диких тварин ніде не було видно: їх, вочевидь, розлякала негода. Під час тривалого і виснажливого походу Мартін бачив, як погіршувався стан Еймара. Удар, якого він зазнав у грудну клітку, був дуже сильним, і поранення почало даватися взнаки. Намагаючись не показувати, якого болю завдавала йому ходьба, Еймар мужньо й наполегливо долав шлях, однією рукою прикриваючи рану, і другою стискаючи об'ємисту торбу.

Коли їм на очі потрапило перше поселення, у них на якусь мить виник страх, що їм доведеться оборонятися у нинішньому ослабленому стані. Врятовані були не тільки зморені й травмовані, вони не мали також достатньо зброї. Незабаром страх змінила надія знайти тут хоч якийсь харч. Але трохи згодом виявилося, що і страх, і надія були необгрунтованими. Селище було безлюдним, домівки — порожніми. У центрі бовваніли залишки церкви. Її стіни були неушкодженими, але дах являв собою скелет із обгорілих чорних брусків. Важко було сказати, коли було здійснено акт блюзнірства, але можна було твердити напевне, що не вчора, а декілька тижнів, а може й місяців чи навіть років тому.

Неподалік від церкви виднілася стара плакуча верба, що схилила над колодязем свої безлисті віти.

Обережно, намагаючись не завдати собі болю від ран, вцілілі полягали на землю, щоб хоч трохи відпочити. З усіх у найгіршому стані був Еймар. Коли Мартін пішов до колодязя, щоб принести йому води, то почув звук, схожий на мелодійне дзеленчання дзвіночків. Зморені й виснажені люди прожогом кинулися ховатися хто куди і раптом побачили, що вузенькою вуличкою до них наближається невелике стадо кіз. Невдовзі стадо наблизилося до колодязя, марно шукаючи поживи; деякі тварини почали смикати гілки плакучої верби і жувати їх. Потім з'явився пастух — згорблений і покалічений дід і при ньому маленький хлопчик.

Поглянувши на Еймара, який ствердно кивнув, Мартін перебрав на себе командування. Подаючи знаки рукою, він розосередив віялом своїх людей, а сам із Гуго підійшов до діда, який відразу ж впав на коліна, благаючи змилуватися над ним і його онуком. Як і деякі з їхніх братів, Мартін та Еймар трохи знали арабську. Але навіть за такої сприятливої умови їм довелося витратити чимало часу, запевняючи діда, що його життю нічого не загрожує. Ще більше часу вони витратили на пояснення, що хочуть купити у нього козу, а не забрати її силоміць. Ніяких коштовностей чи грошей у них, звичайно ж, не було, але вцілілі спромоглися зібрати поміж себе кілька предметів одягу, які хоч і не дорівнювали вартості кози, але все ж являли собою суттєву компенсацію. Поки пастух та його юний помічник діставали з криниці воду і напували нею кіз, рицарі забили куплену козу, викресали вогонь, розвели багаття і підсмажили тушу. Після цього вони гостинно запросили пастуха та хлопчика приєднатися до трапези.

Мабуть, саме така шляхетна і добросерда поведінка рицарів і врятувала їм життя трохи згодом.

Старий пастух, який повідомив їм назву міста — Фонсаліс — був надзвичайно вдячний за те, що йому зберегли життя. Під вечір він знову подався у мандри зі своїм помічником та стадом. Добряче попоївши, рицарі та моряки ще раз влаштувалися на відпочинок, сподіваючись вранці, набравшись сил, знову вирушити в путь.

Але недовгим був їхній відпочинок.

Рицар-вартовий почув якийсь звук і розбудив Мартіна. Хтось біг, причому у їхньому напрямку. Це був онук пастуха. Хапаючи ротом повітря і явно чимось нажаханий, він розповів, що до них прямує ватага мамлюків. Колись вони натрапили на діда і пограбували його; він знав, що мамлюки обов'язково з'являться біля колодязя.

Рицарі мали напасти на ворогів — іншого виходу у них не було.

За допомогою Еймара Мартін швидко склав план засідки. Широко розосередившись, вони утворять щось на кшталт V-подібного бойового порядку, широка частина якого буде обернена в бік ворога, що наближався, а вузька розташується біля колодязя.

У зруйнованій церкві вони віднайшли шматки кованого заліза, щоби поповнити свій небагатий арсенал, а мотузку з колодязя розмотали